Валентин Григорович з дружиною залишився у Костянтинівці попри все. Він вірить, що у безпеці, поки ЗСУ поряд.

До війни працював у шахті. Проживав в селі Костянтинівка Донецької області.

Ми по радіо почули, що розпочалося таке під Києвом, і не повірили спочатку. Ми ніколи не були ні під «ДНР», ні під росією. А тут і в Києві, і по всій Україні пішло бомбардування - це був шок. Шокувало те, що вони в цей час на нас напали. Як це може бути в ХХІ столітті? Ми всяке переживали, а такого не очікували. Маємо надію, що нас захистять і все буде добре.

У нас немає світла, газу, продуктів.

Топити немає чим, постійні обстріли. Побиті вікна, дах, побило скотину, техніку.

Але щоб з голоду помирали - такого не було. Раз-два на місяць привозять допомогу, солдати допомагають.

Дітей з онуками відправили: одних до Києва, інших - до Дніпра, а ми з жінкою залишилися в селі. Ми зараз тут. Хлопці-захисники тут, і ми тут - поки що ми під захистом. Поряд Михайлівка, Вугледар - обстріли постійні.

Не знаю, навіть не можу уявити, коли це все скінчиться. У мене вже в голові все переплуталось.