Олена Кривошта

«Україна стогне від болю»

Кривошта Олена, 16 років, Вільхуватський ліцей Вільхуватської сільської ради, с. Вільхуватка

Есе «Один день»

Війна. Маленьке слово, але скільки жаху та страждань приносить воно людям. Україна стогне від болю, вона захлинається від крові своїх найкращих синів. Плачуть матері, дружини, діти, плаче небо та повсюди люд.

А як усе починалося? 2014 рік. Майдан. Бійки… Усе це ми бачили тільки на екранах телевізорів. Начебто це нас не стосується, бо десь далеко і якось не по-справжньому.

Для мене це зараз нагадує трагедію Чорнобиля. Коли люди працювали, відпочивали, грали весілля, народжували дітей, жили звичайним життям, не знаючи, що сталася страшна катастрофа. Так само і ми лише спостерігали і співчували, не замислюючись, що це може статися з нами. Жили, як і раніше: навчалися в школі, спокійно гуляли з друзями та допомагали вдома.

Аж поки не розв'язалася війна на Сході. Люди почали виїжджати зі своїх рідних місць, рятуючись від обстрілів, і тому до нас теж приїхала сестра-школярка з Донбасу, залишивши вдома маму, бабусю, друзів. Боляче було дивитися, як вона «тримається», намагаючись не показати переживань за рідними.

Я про ці проблеми не замислювалась. Думала, що все владнається. Але ж ні! Одного дня через наше село йшли військові зі своєю «страшною» технікою, що навела неабиякий жах на наших односельців і на мене особисто. Це був найстрашніший день для мене, ще маленької дівчини. Мені здавалося, що мирне село поступово перетворюється на якийсь військовий полігон, а військові здавалися якимись грізними велетами.

А потім почалися їхні навчання недалеко від села, і чути було постріли, які ніби розривали землю біля тебе. Я зараз розумію, що вони – воїни, які захищали рідну землю, але на той час мені все це здавалося жахіттям…

Час минув, сестра поїхала до рідних, військові залишили наше село, але я вже доросла і зовсім по-іншому дивлюся на цю ситуацію. Розумію, що війна продовжується. Гинуть люди, за рідну землю без роздумів віддають своє життя. Я пишаюся ними, бо у кожному з них живе справжній козак. Бажаю їм здоров’я, незламної волі до перемоги та патріотичного духу, який допоможе подолати будь-які перешкоди. А нашим родинам та близьким людям – щасливої долі з нашою ненькою Україною.

Сьогодні для мене мир – це дуже важлива річ, цінність якої неможливо визначити. Адже без миру немає життя. Без мирного неба не може бути того щасливого майбутнього, про яке ми так мріємо. Не можна спокійно спати, коли знаєш, що, мабуть, ти прожив свій останній день.

Жодна країна ніколи не зможе розвиватися та процвітати, знаходячись у постійних військових конфліктах, хворобах, проблемах. Тому, щоб створити гарне майбутнє, треба мати мирне небо над головою, щоб не чути крику маленьких дітей, зляканих обстрілами, плачу матерів за своїми загиблими синами, не бачити в очах людей страху за своє життя та за життя своїх близьких, рідних та знайомих.

Отже, для мене мир на землі – це найбільша цінність у житті.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/