Черкащенко Дарина, 10 клас, Запорізький технічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Оксана Алімівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Після захоплення ворогом атомної електростанції було прийняте рішення виїхати. Минуло вже три роки, а я пам’ятаю деталі втечі з рідного міста – Нікополя, ніби це було вчора.  

Тут не було ані епічних погонь, ані літаючих снарядів. Яскраве сонце світило по-весняному, не даючи ані крихти тепла, а птиці, мабуть, співали звичні мелодії, прикро, що ніхто не звертав на них увагу через вий сирени.

Хвиля паніки створила величезні затори на всіх пошарпаних дорогах міста. До цього моменту я навіть не уявляла, що тут жило так багато людей.

А мені було все одно. На поспішаючих пішоходів, на різнокольорові квіточки, розкидані перед кожним під’їздом, на твердий голос диктора, який вкотре повідомляв про загрозу.

Лише зараз, стоячи в пробці з такими ж наляканими водіями, я зрозуміла, наскільки глобальна різниця між читанням про війну в підручниках з історії й новинах.

Тваринний страх, що тоді охопив мене вперше, більше не відпускав зі своїх липких обійм. Можливо, я завжди сприймаю все надто близько до серця, але не уявляю, як би ми дісталися до Запоріжжя, не май мої батьки стійку нервову систему. Або скоріш вміння вдало приховувати переживання.

Моя сім’я завжди була і є для мене не просто підтримкою на психологічному рівні. Вони – моє щастя, моя мотивація не стрибати з мостів у моменти відчаю і ті, кому я хочу присвятити своє життя.

Мій брат, що молодший за мене на чотири роки, був тим, хто цілував мені руки, аби лише я не плакала під час чергової масованої атаки. Моя мама була тою, хто приходила до мого ліжка під свист ракет, знаючи, що я не сплю. Мій тато був тим, хто розчісував й заплітав мені волосся, коли я була надто виснаженою постійним страхом за наші життя.

Усі ці три роки тривога з’їдає мене, прищеплюючи сумніви щодо майбутнього, щодо його наявності. Ще рік тому я не будували плани далі за завтрашній день, хоча й на це іноді доводилося лише сподіватися.

Складно жити, кожного ранку встаючи з роздумами про те, що цей сонячний, або не дуже, день може стати останнім.  

Зараз попри мої сумніви щодо власного життя, я більш впевнена у продовженні історії моєї країни. За ці три роки тотальної депресії та зростання не лише рівня самогубств, а ще й курсу долара(що однозначно тісно пов’язано), я впевнилася у незламності наших людей. Жартувати крізь сльози, повільно наближаючись до клінічних діагнозів, стало так званою фішкою.

Усі люди бояться. Але наші, попри це, не втрачають надію та сміливість.

Українцям завжди доводилося боротися за незалежність себе всьому світові. Українцям завжди доводилося боротися за незалежність. Колись це були Хмельницький з Богуном та іншими козаками, потім учасники Розстріляного відродження та мешканці будинку «Слово», а починаючи з 2014 року, настала черга сучасних титанів. Вони є фундаментом нашого майбутнього. Вони – фактор, завдяки якому надія на нього взагалі існує.