Сергій поїхав з окупації через небезпеку з боку росіян і через те, що під їхньою владою не можна мати власних думок

Я з села Новополтавка Чернігівського району, зараз живу в Запоріжжі.

24 лютого я був вдома. Спочатку в нас було тихо, а через декілька днів поїхали колони ворожої техніки. Стало зрозуміло, що там сидіти нічого - потрібно виїжджати. Через кілька днів з’явилась окупаційна влада і почалися перевірки.

Молодим хлопцям в окупації залишатись було небезпечно, тож ми зі знайомими сіли та поїхали до Запоріжжя. Виїхали вчасно – тоді ще не було російських блокпостів на кожному кроці. Ще були дороги, якими можна було вільно проїхати.

З родини поїхав тільки я. Батьки залишилися там - не захотіли житло лишати. Зараз з тими, в кого є wi-fi, можна месенджерами зв’язатися. Батьки кажуть, що в них все добре. Ліки просять прислати. Я тут купую ліки для серця та від тиску, передаю волонтерами – добре, що їздять.

В окупації ліки дорогі і ненадійні.

Мене шокувало, що ця війна взагалі почалася. Шокує те, що росіяни обстрілюють мирне населення, що страждають невинні люди, діти. В окупації немає свободи слова. Нічого не можна розказати, бо можуть приїхати і провести бесіду. Для нас, українців, неприйнятно, щоб хтось вказував, як жити та що робити.

Я зупинився у Запоріжжі, тому що це найближче українське місто, де були родичі. Родичі й далі є, є куди їхати, але хотілось бути ближче до родини, щоб мати змогу допомагати за потребою. Тут в мене складнощів особливих немає. Як снаряд не прилетів, то й все добре. Погано, що немає роботи, тож є фінансові проблеми. Я будівельник. Іноді випадає нагода допомогти комусь, а справжньої роботи немає.

Надіємось на перемогу, і будемо відбудовувати країну. Я так розумію, що роботи для будівельників буде багато. Але як воно буде – невідомо. У нас вже є Донецьк і Луганськ. Там за дев’ять років нічого не змінилось, тож навряд чи й зараз швидко скінчиться.