Черемисов Артем

Комунальний заклад «Дніпрорудненська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів «Світоч», учень 10-А класу

Учитель, який надихнув - Розумейко Тетяна Миколаївна

"Чому бути українцем – це моя суперсила"

Запоріжжя 2023

Ніч. Над містом лунає сирена. Знову загроза шахедів із півдня. Поспішаємо до укриття… Торкаюся кишені – так, не забув окопної свічки, зробленої власноруч (майстрував для бійців ЗСУ і одну залишив собі): можливо, когось вдасться зігріти в холодному підвалі. Мені дуже подобається спілкуватися з людьми. Мама каже, що мені варто вступати на журналістику – і я з нею згоден, бо повинен донести усьому світові: українці – народ нескорених. Бути українцем – це суперсила!

Десь далеко – вибух… Поруч мене сидить жінка з Херсона: «Не бійся, хлопче! Наші одіб’ють, краще послухай, що розповім. Поспішаю до магазину по хліб. Маркет знаходиться навпроти лікарні, і мені слід перейти дорогу. У дворі обласної людно: приїхала знімальна група міського телеканалу, аби підготувати інформаційний ролик для «Новин» про акцію «Громади – ЗСУ». Біля лікарні бачу молодиків: ось один, на милицях; ось – інший, правої ноги немає зовсім… Важко й гірко дивитися. Я чекаю, поки проїдуть авто: світлофор не працює. Раптом чую десь поруч: «Не хочуть пропускати?» Я мовчки дивлюся на молодого високого й худорлявого чоловіка. У нього зовсім немає лівої руки, від плеча. Не чекаючи відповіді, він бере мене за руку: «Ходімо, не бійтеся, пропустять». Він просто перевів на інший бік вулиці, тримаючи мою руку у своїй, одній, такій теплій і надійній. І мені чомусь зовсім не лячно було йти пішохідним переходом, і зовсім не треба було одягати рукавичок: у його міцній і теплій руці зігрілася моя. Перейшли. Не озираючись, він прямує далі, а я дивлюся вслід високому, з розправленими плечима й гордовито піднятою головою, і розумію: ось - УКРАЇНЕЦЬ, бо не боїться взяти відповідальність за інших на себе!

Дідусь із Мелітополя простягає руки до каганця, ненав’язливо втручається в розмову. «Кілька разів на день передивляюся «Телеграм», звертаючи увагу на Запорізький напрямок: рік, як виїхав із рідного міста, – додому хочеться так, що слів неможливо знайти. Читаю: «…у такій-то громаді витрачено стільки-то на ремонт дороги…», «…у такому-то місті перераховано таку-то кількість коштів на переобладнання парку…», «…стільки-то коштів Міністерство планує виділити на зйомки серіалу…» А навкруги – війна, і на фронті гинуть сини моїх знайомих, і вкотре бійці однієї з мотострілецьких бригад звертаються з проханням щодо придбання «Мавіка»…

Раптом привертає увагу наступна новина: на Черкащині батьки загиблих на фронті захисників та захисниць відмовляються від спорудження інсталяції на честь своїх полеглих дітей. Рідні героїв-черкащан просять витратити кошти не на інсталяцію, а передати гроші на користь бійців ЗСУ». Я слухаю і розумію: українці незламні, і в цьому їхня сила!

Знову вибух… Біля моєї свічки сидить дівчина з Енергодара і неспішно починає: «Єдиний пункт, яким можна дістатися з окупації на українську сторону – Колотилівка. Усі мої колеги давно виїхали, я затрималася: після перенесеного ковіду в мами трапився інсульт. А на вулицях рідного міста, мого українського міста, майорять триколори, і людей у післяобідню годину на вулицях украй мало. Мама не може розмовляти, але в її очах я читаю: «Виїжджай, облиш мене, поруч сусіди, вони не кинуть». Ні, мамо! Не залишу я тебе одну в такому рідному-чужому місті!.. Мами вже немає – пішла у вічність. Збираю речі: завтра, нарешті, я зможу дістатися підконтрольної Україні території. Усе склала: документи, книжку про щеплення Твіттера (улюбленого добермана) – нічого не забула… Ось, нарешті, перехід. Треба йти пішки майже два кілометри, і – от біда! Під час виходу з автобуса мій собака підвертає праву лапу: шкандибає, зовсім не може йти. Узяти на руки? А речі? Усе нести не зможу!.. Найголовніше перекладаю до рюкзака, беру на руки Твіттера й несу. Важко, але не кину свого улюбленця! Ні! Не кину! Без косметички й кофтинок обійдуся, а теплі речі, а свого собаку – донесу!»

Я слухаю розповідь цих згорьованих, але нескорених людей в укритті і вкотре розумію: так, ми, українці – народ сильний і нескоренний! Я цим пишаюся: бути українцем – це моя суперсила!