Потапова Тетяна Ярославівна, вчитель,  Ліцей №12 Ковельської міської ради Волинської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я писатиму не про тисячу днів. Моя війна триває довше. Значно довше. За відчуттями — сотню років. Сто років самотності. Як у Маркеса…

Пам’ятаю, як у дитсадочковому дитинстві боялася дивитися міжнародні новини. Нас готували до ядерної війни, а моя уява вже малювала траєкторії руху американських ракет…

А потім шкільний фізрук на розрив кричав хлопцям, що Афганістану вистачить на всіх. Який був логічний зв’язок між підтягуванням на перекладині та виконанням інтернаціонального обов’язку — не зрозуміла й досі. Та зрозуміла пісню, що її виконували під гітару, про чорні тюльпани — квіти тієї війни. Тоді, стоячи в почесній варті, вперше побачила неприкрите материнське горе. Випускник нашої школи загинув в Афганістані. Брат моєї університетської подруги був у цій надгарячій точці. Він ніколи не розповідав про Афганістан. Навіть коли зустрічався із побратимами…

Одна з вулиць нашого міста носить ім’я Матіжева. Він загинув, коли виконував миротворчу місію в Іраці. Дитинство та юність провів у дворі нашої привокзальної п’ятиповерхівки…

У 2006 році справдилася моя літня мрія — поїхати в гості до родичів — бабуся звідти — і зустрітися після довгої розлуки (була там ще третьокласницею) з морем. Їхали з подругою переповненим і липким від поту “Еталоном” на Бердянську косу — там нещодавно відкрився найбільший в Україні аквапарк — і побачили величезні червоні слова-плювки на всю бетонну стіну: «Убирайтесь, бандеровцы! Нет НАТО!». Автобус їхав, а кривава рука ненависті, нам здавалося, хотіла дотягнутися до нашого волосся…

У 1996 році в моєму рідному Ковелі було встановлено пам’ятник жертвам Другої світової війни. Монумент, споруджений з ініціативи українського фонду «Єднання» та німецької спілки догляду за військовими похованнями, став своєрідним знаком примирення ветеранів радянської та німецької армій.

…Мій сусід знизу (давно покійний, як і дружина його) був у загоні УПА, що протидіяв Армії Крайовій, відбував покарання в лісах Мордовії і там зустрів свою Стефку — маленьке дівчисько. Колишню першокурсницю історико-філологічного факультету Львівського університету. Весь курс тоді заарештували. Стефці присудили 15 років.

…Я — філолог у третьому поколінні. Мій дідусь — молодий директор щойно збудованої сільської школи — поєднав долю із чарівною вчителькою, яку прислали за направленням навчати дітей англійської мови. …Через два місяці після приїзду на Волинь подругу знайшли повішеною в лісі біля сусіднього села, де вона викладала. Казали — бандерівці…

…Як виявилося, літо 2012 було найкращим. Я чекала зустрічі із дівчинкою. Місто Судак готувалося гучно відсвяткувати 1800-річчя у вересні. Я ж готувалася стати мамою теж у вересні… Моя дитина у три з половиною роки не могла не те що ходити — стояти. …Хвороба доньки схопила мене за волосся і припнула до землі.

Як у сні, я спостерігала, як мій Крим — той, що пахне ялівцем — відплив від мене далеко-далеко…

…А потім прийшла та Війна, якій уже ніхто не шукав якихось інших назв, бо така війна не питає тебе, чи ти готовий до неї. Вона просто прилітає снарядом у твій дім…

…Від 2014 в мене в руці валіза, у ній попіл, і навіть у снах мені пахне горілим. Моїм зруйнованим тихим сімейним щастям.

Моя країна — соняшниковий лан. Яскраві пелюстки (“Згинуть наші вороженьки…”), а всередині чорно (як очі дітей, що втратили тата…). А зверху — наше НЕБО. Там на вічній варті тихі герої.

Роман Грушевінчук. Мій учень.
Єгор Лобанов, Максим Бурда (“Небесний Фотограф”), Олександр Філон (“Вірний”), Борис Степанюк — чотири однокласники. В Небесному легіоні.

…13 жовтня стала частиною головного марафону країни — Київського Марафону Незламності… Кульмінацією став момент, коли боєць ССО Дмитро Красновський із високою ампутацією обох ніг фінішував разом зі своїм побратимом Олександром… Я пишаюся, що бігла поруч із такими людьми. Незламність — це більше, ніж слова, це наш спільний дух.

Ця війна точно закінчиться нашою Перемогою. Просто інакше не може бути.

Відчуваю гордість за наш сталевий та сильний народ. Наші люди — мегасильні. Дякую нашим захисникам і захисницям, усім, хто тримає небо й землю, за те, що поміж тривогами ми все ще можемо бачити сни. І любити. Попри війну…