Попова Софія, 9 клас, Ониськівська гімназія Доброславської селищної ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Рябошапко Ярослава Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я молюся до Бога
Я до світу кричу
Я благаю всіх янголів світу
Зупиніть цю війну
(Олена Білоконь)

Дитинство… Найщасливіший період життя людини. Батьки завжди поруч, про тебе піклуються. В хаті тепло, затишно, зварено їсти. Що ще треба? Хіба, що допомагати інколи мамі по господарству, прибрати в хаті, погратися з меншим братиком. Головне тоді – вчитися. Так було і в моїй родині.

Я живу за 60 кілометрів від Одеси. Моє село не дуже велике, всі один одного знають. В моїй сім’ї троє дітей. Старша сестра уже працює, я вчуся в дев’ятому класі, а менший брат — у другому. Мої батьки ще молоді. Їм по сорок два роки. Обоє працювали в місті. Тато — будівельник, а мама — молодший медичний працівник. Наша сім’я дружня. Ми літом всі разом їздили відпочивати в Карпати, а на вихідних батьки старалися більше приділяти нам уваги. Влаштовували прогулянки на природу, їздили на море, разом дивилися телепередачі, спілкувалися, або кожний займався своїми справами. Звичайна українська родина, хоч тато мій болгарин по національності. Пам’ятаю як ми святкували Новий 2022 рік. Наша хата вся сяяла різнокольоровими вогниками. Я була така щаслива, здавалося, що ніколи цьому не буде кінця…

Але раптом все змінилося. Почалася широкомасштабна війна. Вона внесла свої корективи і у моє життя.

Хоч тоді я була ще тільки у сьомому класі, але розуміла, яка це біда — війна. Знаю з історії, що війни є справедливі і несправедливі. Для нас війна — справедлива. Україна себе захищає від лютого ворога, який прийшов на нашу землю. Яка то була паніка у лютому? Батьки збирали речі, ліки, продукти і все зносили в підвал. Недалеко від нашого дому є гуртожиток і там дуже велике підземне приміщення. Туди люди, в кого не було підвалу, приносили запаси продуктів, всілякі речі, меблі, щоб перебути якийсь час. Загарбники були вже недалеко від нас у Миколаївській області. Діти перестали ходити до школи. Ми всі жили в тривозі в напруженні.

Дорослі і діти ходили в сільський клуб плести маскувальні сітки, чоловіки вечорами чергували на околицях села. Деякі сім’ї почали виїздити у західну Україну, а звідти за кордон. Моя сім’я залишилася.

А в червні тата забрали в ЗСУ. Мама дуже переживала, ми плакали. Всі разом збирали йому сумку і цілу ніч ніхто не спав. Три дні ми не знали, де наш тато. Зараз він служить на Херсонському напрямку. Був поранений, лікувався в Одесі. І знову повернувся на фронт. Я кожного дня чекаю дзвінка від тата ввечері. Недавно він був у відпустці. Коли тато мав приїхати додому, ми з братом з п’ятої години ранку не спали, а потім стояли на дорозі і виглядали його.

Здається, за ці два роки я дуже подорослішала. Мама їде на зміну на добу, а ми з братом залишаємося самі.

Ми боїмося, тому відпускаємо вівчарку, щоб вона бігала по подвір’ї. Хоч я себе заспокоюю і думаю: «Татові там також страшно, але він береже нас, нашу державу, рідну землю, ціною власного життя». І я буду сильною.

За період війни я навчилася цінувати час, допомагати тим, хто потребує, правильно діяти при сигналі «Повітряна тривога». Беру участь у благодійних ярмарках, малюю листівки, виготовляю патріотичні сувеніри нашим захисникам. Навіть теми розмов із друзями змінилися, особливо спільні вони з тими дітьми, чиї рідні служать у Збройних силах. Зараз переживаю за свою родину, думаю, куди я піду вчитися після закінчення дев’ятого класу.

Але саме головне — коли закінчиться війна? Перестануть вити сирени, гинути люди, розбирати завали, залишатися сиротами діти.

В мене перед очима картина із фейсбуку, коли дівчинка років п’яти, з квітами в руках, шукає серед десятків могил на цвинтарі могилу свого тата. Як таке може бути в ХХІ столітті?

Боже, бережи Україну, її захисників, дітей. Вірю в перемогу — вона обов’язково буде. Всі захисники повернуться додому із щитом.