Я, викладач одного з державних закладів вищої освіти в моєму рідному Києві, жінка на 9-му місяці довгоочікуваної і непростої вагітності. Після того, як повідомила батькам про те, що при надії (люблю цей український вираз), згребла у мами-педіатра книжки, і почала досліджувати нову для мене тему – материнство. Паралельно сильно переживала (і продовжую переживати), як залишу своїх студентів, адже 10 років вони були моїми дітьми. А тут війна. І маю комбо:

Чоловік – з Криму. Його батьки там. Його бабуся урочисто повідомила, щоб не переживали, «путін всех спасет»

Мама – з Росії, представниця нац.меншин, про яких і самі росіяни не впевнена, що знають, тих, хто має лише залишки усного мовлення, а писемність загублена. Її базова сім’я там і наша бабуся не телефонувала від початку війни півтора місяця, а інші «родичі» почали доводити, що те, що вони бачать у телевізорі вірніше за те, що ми бачимо у вікно.

Нажаль, перші обстріли були дуже близько, і від маминої амбулаторії залишились лише уламки і гори битого скла (єдине, дякуємо Богові, що «приліт» був вночі і лікарів з пацієнтами там не було).

Батько – з Донецьку. Там у нас лише могили лишились.

24-го мали б бути пари онлайн. Одна з моїх груп на зв’язок вийшла частково на 8:15. Студенти на дистаційці, по всій Україні. З’ясували, чи всі в безпеці, домовились не падати духом і аналізувати почуте не через призму страху, не рептильним мозком, а через призму логіки.

Друга група на 9:50 вже на пару не прийшла, хоча всі написали повідомлення, що в умовній безпеці. Далі, як більшість, наступний тиждень, не пам’ятаю.

Звісно, чоловік і близькі, які знали про мій стан, наполягали, щоб я їхала закордон. Було і є до кого. Я безмежно вдячна за готовність допомогти. Саме такими моментами і перевіряються справжні друзі.

Але я не могла і не можу уявити ситуацію, коли залишу свою сім’ю і не знатиму, як вони, що з ними. Це страшніше за сирени і вибухи поруч.

До того для мне стала неприйнятною думка, що мій син народиться не в Україні. Можливо це гормони, неадекватне мислення вагітної, але, як казав Мартін Лютер: «На том стою и не могу иначе».

Принципово хочу розказати не про те. Найбільше стресу отримала, коли разом з колегами ми почали з’ясовувати, де наші студенти. Через месенджери, телефони, знайомих, батьків, сусідів. І ця нон-стоп переписка: «Катя в Бучі», «Марину батько напередодні відправив в Іванків до бабусі, чомусь вирішив, що там безпечніше», «Іван в Перемозі», «Аня виїхала з Харкова», «Назар тиждень назад писав Олегу, що в Маріуполі з сім’єю», «Марія не відповідала, але вже в Польщі».

Коли з 435 студентів нашої кафедри залишилось 12, місце знаходження яких було або невідоме, або з’ясовано, що в окупації, то було відчуття, що світ зупинився і коливання повітря відбуваються тільки тоді, коли діти відповідають, що вибрались, або їх рідні повідомляють, що вже все нормально.

Ми пережили вже 5 місяців війни і я не маю жодного сумніву, що ми переможемо.

До тези доктора Комаровського, що абсолютна більшість справжніх українців хороші і майбутнє за нами, приведу декілька аргументів-прикладів історій моїх студентів. Імена, звісно, міняю.

Іванка

Найперше мені написала Іванка, попросила довідку, про те, що вона студентка, бо оформлювала специфічний пакет документів. Батько-військовий був вбитий у Бучі у перші дні. На пропозицію про допомогу сказала, щоб все, що ми хочемо їй прислати, переказали ЗСУ.

Коли періодично питала в неї, як вона, писала мені щось на зразок: «От сьогодні готувала для військових. Я тримаюсь і Ви тримайтесь». Неймовірно мужня дівчина.

Костя

21:30. Телефонний дзвінок. «Костя, що сталося?!», «Не повірете, мені прийшла повістка! Давайте оформлювати академку!». Кажу, що студентів стаціонару не мають брати на службу, а він щасливий каже, що одразу записався добровольцем і от за два місяці його призвали.

Спочатку свобода, а потім – освіта і майбутнє. Тільки в такій послідовності.

Зараз періодично фотки в формі присилає і пише, що з ним все гаразд, бо ми так з ним домовились. Того тижня ще 5 хлопців з аналогічною історією зателефонували. Пішли добровольцями. Зараз вже 10 служать, проходять підготовку. Всі обіцяли повернутися і вчитися далі. Хочу в це вірити.

Це особлива тема – захист курсових і дипломів з бліндажів та у військових частинах. Не питайте, як вони взагалі умудрились доробити, дописати, дорахувати ті роботи. Уявлення не маю! На силі волі, на впевненості, що їм це під стать.

З одним хлопцем репетирували захист диплому, проговорювали питання. Наступного дня його друзі зі взводу намагались під час захисту підказувати і, судячи з крику і вітань на фоні, оголошення оцінок слухало не менше полку.

Волонтерство

Дуже багато волонтерять. Самовіддано. Готують харчування, розять по будинках гуманітарку, плетуть сітки, шукають мед.комплекти для військових, самі шукають і збирають на гроші.

«Не можу бути присутнім на Атестаціному іспиті, бо везу гуманітарний вантаж». Це з заяви про прохання щодо перенесення іспиту. Дівчатка, які виїхали закордон, знайшли роботу і переказували зароблене на волонтерство тут, або купляли щось одногрупникам, які в ТрО і передавали в Україну.

Маша

Окрема тема «Маріуполь». Там застрягло двоє моїх дітей. Одна, студентка 4-го курсу, Маша, неймовірна панянка з характером, різнокольоровим волоссям, тунелями, пірсінгом по всьому обличчю і піврічною донечкою перші тижні писала, щоб я за неї не переживала, у них приватний будинок, нормальний підвал і вони взагалі на краю міста.

Більше місяцю не було з нею зв’язку. Нарешті з’явилась позначка в Телеграм, що «була в мережі 3 години тому». За день вона відповіла, що вони виїхали, але вже не було куди, тому в Росію, до бабусі. «Не питайте, чого те вартувало. Я повернусь в Україну, як тільки зможу».

Макс

Інший, Макс, не виходив на зв’язок два місяця. Інколи викладачам або одногрупникам писала його бабуся або відписував друг, з якими він або хтось з сім’ї виходили на зв’язок.

За 1,5 місяці Максим написав старості групи, що вони з сім’єю виграли в російську рулетку, бо один будинок є, двох немає. У наступному реченні запитав, чи його не відрахували ще з університету… Уявіть.

…Десь напередодні сесії вони нарешті виїхали і повідомлення про це викладачі пересилали один одному, як неймовірну звістку. Ревіли всі. За пару днів він написав, як же йому скласти сесію…

Це лише верхівка айсбергу про нашу молодь, з чим зустрілась я, а ми з Вами знаємо, що на поверхні айсберг з води визирає лише на декілька відсотків. Це дає не надію, а впевненість, що Україна переможе. Життя переможе!

З повагою, Віра

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.