Ми були змушені покинути все і переїхати. Син змінив вже третю третю школу, бо ми переїхали. Також через переїзд у сина немає друзів. Йому дуже важко підпустити до себе нових дітей. Він соромиться і сумує за друзями з дому.

Для нас війна почалася зовсім неочікувано. Новини ми не дивились і навіть не здогадувались, що таке може трапитись. Коли ми прокинулись від вибухів, то вирішили збирати речі. Потім побачили величезні черги на виїзді з міста і вирішили перечекати. Поїхали купили продукти, на той момент це ще можна було зробити. Потім з сім'єю брата поїхали до батьків, бо вони жили в приватному будинку, де був підвал. Так ми просиділи в підвалі до 6 березня, поки біля будинку не прилетіла ракета. Ударною хвилею у всьому будинку повилітали вікна. Діти сильно злякалися, почали плакати... І тоді ми прийняли рішення, що чекати більше не можна. Ми не знали, куди їхати, але вирішили, що по дорозі щось придумаємо. І дійсно, коли ми вже зібрали речі, написала одногрупниця, що знайшла для нас житло під Львовом. Батьки залишилися вдома. З грудня 2022 року зв'язку у місті немає.   

Звичайно у порівнянні з мирним життям, була нестача продуктів. Але сказати, що ми були голодні я не можу. Були якісь каші та домашня консервація.

Син написав книгу. Там є трохи і про війну. Ця книга - найбільша історія, яка передає події, що відбулися з нами на початку війни. Найстрашніше було для сина, коли в будинку повилітали вікна і це було голосно і страшно. Також у вересні 2022 року біля будинку в Солонці (ми там жили) був приліт ракети, а Гліб вдома був сам. Ми були на роботі, почався обстріл. Сусіди встигли його забрати до себе в підвал. Зв'язок зник… Після того ми прийняли рішення переїхати. Бо було страшно залишати його вдома.