«Втікати ми нікуди не збиралися»

Живемо ми удвох із сином, окремо живе мати, хворіє. У неї синдром Паркінсона на тлі всіх цих бойових дій посилився. Син починав навчатись у Луганську, потім на тлі всіх подій кинув там навчання.

Весною-літом 2014-го ракети над нами літали. Ідеш на роботу – свистить, гуде. А що робити? Треба йти на роботу, на город, щось робити, садити, полоти, поливати. Або біжи в льох, ховайся під будинком, бо не знаєш, раптом зараз упаде кудись.

Потім набридло ховатися, звикли до всього. Куди подітися? Тікати ми нікуди не збиралися, як і міняти місце проживання. Тому що ні до кого і нікому ніхто не потрібен, за великим рахунком.

Наш будинок не постраждав. Найбільше постраждала нервова система. Пам'ятаю, був випадок, коли ми втекли із Луганська, і я майже втратила сина. У тому плані, що він заблукав у Станиці Луганській під час переходу. Там ще був вільний прохід, машини не їздили, а люди ще ходили. Ось це мені, звичайно, років десять життя точно відібрало. Я його ледве знайшла.