Гукалова Еліана, вчитель, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №20 Торецької міської ВЦА Бахмутського району Донецької області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

– Елю, їдьте сьомого!..

– Ні, ми поїдемо восьмого!..

– Їдьте сьомого!

– Ні – восьмого!

– Ну, то як хочете! – розгнівано крикнула моя подруга Ірина.

Ця телефонна розмова й досі в пам’яті, хоча минуло вже більше трьох років з того дня… Дня, який настав після ночі обстрілів, ночі жахів та страху… Тоді здавалося, що земля стогне і складається від вибухів хата…

Дослухалася до слів Ірини – і сьомого, сьомого квітня 2022 року, вирушили із сином у дорогу, яка вела в більш безпечне місце. У дорогу з рідного краю…

І ось ми на вокзалі… Тисячі людей. Тисячі понівечених війною доль…

Спека. Очікування евакуаційних потягів… Дехто навіть не знає, куди їхати, що чекає їх далеко від рідної домівки. Але всі розуміють, що так треба, адже життя – найвища цінність. 

Потяг повільно відходить – серце стискається від болю розлуки з маленькою батьківщиною, з рідним краєм… Але я знаю: мені із сином є куди їхати, нас чекають…

І тому незвіданість відступає, бо є люди, які тобі допоможуть, з якими розділимо спільне горе… Біду, яку принесла на нашу рідну землю війна.

Нелегкою була дорога. Проїжджали через розбиті, поруйновані ворогом станції, пошкоджені залізничні колії… Увечері щільно закривали у вагонах вікна – напівтемрява… Але ми знали: розвидниться, буде світло. Адже нас чекають, нам допоможуть…

Потяг прибуває в пункт призначення. Ніч на вокзалі… Сигнали повітряної тривоги… Але ми знаємо: настане ранок – і ми будемо на місці, у людей, які нас чекають.

…Радість зустрічі, сльози горя й щастя. Щастя від того, що в безпечному місці, що доїхали, що нічого страшного не сталося в дорозі.

Ранок восьмого… Восьмого квітня… Усі ми за столом. А нас одинадцять. Тих, кому дали прихисток ці добрі люди. Снідаємо, розмовляємо, ділимося думками…

І раптом – телефонний дзвінок: колега піклується, чи з нами все нормально. Адже у вокзал, з якого ми вирушили сьомого, сьогодні влучила ворожа ракета.

Дивимося новини: розпач, жаль за загиблими та пораненими, ненависть до ворога – усе змішалося в душі. І холодом проймає від думки: а якщо б не дослухалися до слів Ірини, а поїхали б восьмого?..

Більше трьох років ми живемо в родині подруги дитинства. Ці люди стали для нас рідними. Вони дали нам прихисток. Вони врятували нам життя. І тепер я розумію: яке велике серце в цих людей, яким невичерпним джерелом добра наповнене воно. Я відчуваю їхню силу допомоги: вона – у людяності, у доброму ставленні, у підтримці, у здатності бути поряд у скрутну хвилину, розділити горе і радість.

І я впевнена: ми зможемо здолати всі труднощі, вистояти, як би важко не було. Тому що є люди, чия сила допомоги дає натхнення жити, планувати майбутнє, вірити в завтрашній день. І вкотре пересвідчуюсь, що людяність завжди, а особливо сьогодні, під час війни, безцінна.

Тож земний уклін вам, рідні Люди. Дякуємо, що ви є!