Дубина Владислав, 14 років, учень 9-А класу гімназії №17, м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Крупко Наталія Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

21 століття. Зимовий ранок 24 лютого залишиться в пам'яті кожного українця на все життя. Війна?! Що це?! Ми читали про неї в книжках, слухали на уроках історії – таке в нашому повсякденному житті неможливо.

Війна може бути на полі бою, десь там, далеко, але не тут, де житлові будинки, торгові центри, дитячі майданчики.

За що було поранено та вбито звичайних людей тих, хто йшов по вулиці чи їхав на машині?! Весь світ здригнувся, коли побачив гіркі сльози собаки по кличці Крим. Пес залишився на руїнах будинку, під завалами якого загибла його родина. Він став одним із символів болю та скорботи українського народу. Мабуть, у тварини є душа, а де душа у тих нелюдів, хто це зробив?!

Зараз ми стали зовсім іншими, бо побачили, хто є хто в нашому житті, ми об'єднались, згуртувались, ми зрозуміли, як любимо свою Україну. Кожна сім'я сприйняла війну по-своєму. Розповім про свою. Є така професія захисник Батьківщини, і таку професію обрав мій тато, він військовий. Це суто чоловіча професія, яка гартує і тіло, і дух людський.

Розповім історію з самого початку. Це був 1993 рік. Мій тато приймає присягу на вірність Україні, присягнувши обороняти та захищати її громадян. В 2014 році почалась війна, і він став учасником бойових дій на Донбасі. Наша сім'я дуже хвилювалася та жахливо перенесла події того часу, коли не було тата з нами. В 2019 році тато пішов на пенсію як військовий, за вислугою років. Коли почалась повномасштабна війна і деякі чоловіки намагалися ухилитися, тікали за кордон, мій батько, як офіцер честі та гідності, став на захист своєї Вітчизни.

Він розповів мені таку історію. Одного разу велика колона з військовими та боєприпасами їхала до лінії фронту. У складі цієї колони була й машина мого тата. Але по дорозі вона зламалася, і батько змушений був ремонтувати своє авто. Через це машина сильно відстала від основної колони. Тато дуже засмутився. Згодом вияснилось, що основна колона, яка поїхала далі, попала під ворожий обстріл. Хтось попередив ворога про пересування українських військових.

Багато людей загинуло й ще більше було поранено. Машина батька вціліла. З тих пір тато завжди говорить: «Все, що трапляється з нами – це до кращого».

Ми з нетерпінням чекаємо його повернення додому, чекаємо на нашу скорішу перемогу! Цю перемогу наближають прості люди, такі, як мій батько і його побратими.

Сьогодні ми всі зрозуміли, який крихкий мир, як його треба берегти, вміти захищати.

Ми, українці, ніколи не були завойовниками, наша совість незаплямована пожежами, руїнами, смертю.

Ми любимо наші родючі землі, прикрашаємо домівки квітами. Ми всі хочемо миру і злагоди з усіма людьми та зі своєю душею. Українці пишаються своїми захисниками, дякують їм за можливість жити на своїй землі. Я особисто пишаюсь своїм татом за його мужність, героїзм, любов до України. За його найпочеснішу на землі професію – захищати Батьківщину.