Ольга Іванівна з першого дня війни живе у Словʼянську. За цей час їй найважче було жити без громадського транспорту, адже у неї хворі ноги і їй важко пересуватись містом

Я живу у Словʼянську. Мені виповнилось сімдесят три роки. З 2014-го року я труджусь у церкві як волонтер: допомагаю постраждалим одягом і продуктами. Після 24 лютого жити стало дуже страшно, напружено та неспокійно. 

Я з чоловіком дуже вдячна за допомогу Фонду Ріната Ахметова. Не залишає без уваги нас - людей похилого віку.

На щастя, під час війни наш дім не дуже постраждав: хоча тріщини є, але тримається.

Новина про перший день війна застала нас вдома, тому що це було зранку, ще до роботи. Це була страшна новина для нас.

У мені хворі ноги, тому мені було дуже важко дістатись до потрібних місць. На роботу потрібно було йти чотири кілометри туди й назад. Зараз, на щастя, вже транспорт ходить.

Найважливіше - щоб Україна вціліла. 

Вода зараз є, газ дали, електропостачання відключають. Буває, електрики немає по три години, інколи по шість, але нічого: заради блага нашої України все витримаємо. Молимося день і ніч, просимо у Бога захисту.

Ми дуже вдячні за продуктову допомогу. У нас волонтери займаються постачанням - це велика підтримка.