Мені 57 років. Я живу у Запоріжжі. Працюю на підприємстві Мотор Січ. Під час війни забрала до себе маму. Їй вісімдесят років. Вона жила в Таврійському Запорізької області. У підвал їй складно було спускатися, а залишатися в будинку - небезпечно, бо у будь-який момент міг прилетіти снаряд. Тому довелося евакуювати її. Діти також приїхали до мене. У їхній будинок влучив снаряд. А брат залишився у Таврійському. Там зараз - справжнє пекло. 

Кожен день живу в страху, бо щомиті може початися обстріл. Переживаю за рідних. Щодня чекаю дзвінка від брата. 

Інколи виникає депресія й апатія, але одразу беру себе в руки. Розумію, що не можна втрачати надії. 

Сподіваюся, що не доведеться виїжджати з міста. Чекаю на перемогу. Будемо відбудовувати нашу державу. Все буде добре.