В перший день війни Тетяна організовувала евакуацію курсантів юридичної академії, у якій вона викладала

Я родом з міста Макіївки Донецької області. В 2014 році разом із сином поїхала відпочивати на море і додому вже не повернулася. Потім разом із сином переїхала до Кривого Рогу. На 24 лютого я майже сім років працювала і проживала в Маріуполі, була завідуючою кафедри кримінального процесу юридичного університету. 

О шостій ранку нас зібрали по тривозі, і я пішла до нашого закладу. Ректор сказав, що почалася війна. Син поїхав на роботу, там вони намагалися сховати обладнання, яке в них було. Потім нам оголосили про евакуацію. Нам потрібно було евакуювати курсантів - їх на той момент було більше 300 осіб. Об’явили евакуацію цивільного населення, але почався артобстріл, і ми всі біля п’яти годин сиділи в укритті. А мій чоловік з сином разом з цивільними виїхали до Кривого Рогу, тому що там був відокремлений наш підрозділ університету. Я як викладач ще була в Маріуполі. Десь о дев’ятій вечора почався ще більший артобстріл. Ми разом із викладачами та курсантами колоною більше 50 транспортних засобів вихали до Кривого Рогу. Їхали близько 14 годин.

Ще не було складно: подекуди були блокпости, на яких поліцейські перевіряли документи. Ми пересувалися колонною, нас очолював керівник, який повідомляв, що їде колона, в якій ми вивозили багато дітей.

Хоч я і вдруге покидала свою домівку, я все одно взяла мало речей - тільки на перший час, бо сподівалась, що повернуся.

Переїжджаємо зараз з Кривого Рогу до Кропивницького, бо потрібно знайти нове житло, оформити дитину до школи. Нас не хотіли брати без довідки переселенця. 

Нас підтримували з перших днів. У Кривому Розі з продуктами харчування не було проблем, і в мене ситуація краще, чим в інших переселенців, бо у мене є робота. У чоловіка перший час були проблеми з роботою, зараз він вже знайшов.

Громада Кривого Рогу без зупину приносила речі, продукти харчування. Там велика база, де навчаються діти, і цілий спортивний зал був заповнений речами. Підтримка мешканців відчувалася.

У мого сина не було психологічної підтримки. Через переїзди він навчається не дуже добре. 

Коли ми другий раз переїжджали, вже більш чітко діяли. Не було вже нервового стану, більш зважено все було, як не страшно це звучить. Зате в мене є навички: я можу швидко переїхати з однієї квартири до іншої, з одного міста до іншого, познайомилася з різними містами України, хоча в 2014 році і не думала, що можу там пожити.

Ми сподіваємося на перемогу. Я сподіваюся повернутися до українського Маріуполя, Донецька і до моєї Макіївки. За час війни встигла захистити дисертацію. Життя не зупиняється - потрібно йти далі, незважаючи на перешкоди.