Війна нас застала на Миколаївщині, у селі Лимани на межі Херсонської області. Зараз це - прифронтове село. З перших днів війни і до сьогодні там дуже гаряче, кожен день прилітають ракети. Через це  дуже багато людей покинули свої домівки. Нам також довелося виїхати, тому що не було електрики, води, мобільного зв'язку, перестав ходити транспорт.

Одного разу ми прокинулися від звістки, що сусіднє село повністю зруйноване,  багато людей загинуло, а худоба блукає полями… Тоді й вирішили виїжджати. Але в селі залишилися наші бабуся й прабабуся, які до сих пір ночують у підвалі. За них у мене дуже болить серце.

Спочатку моя сім’я поїхала до Хмельницького. Там ми плели маскувальні сітки та допомагали волонтерам. Сьогодні проживаємо в Києві, доглядаємо за житлом військового і допомагаємо його хворій матусі, поки він боронить нашу країну.         

Моїй доньці п’ятнадцять років. Вона допомагає мені у всьому, і це відволікає її від тяжких думок. Ще у неї є улюблена книжка, яка подорожувала з нами весь час. Коли накривають сльози і дуже хочеться додому, достатньо просто прогорнути знайомі сторінки, і на душі легшає.