Мені сімдесят років. Я живу з сином в селі Кобзарці Баштанського району Миколаївської області. Донька й зять виїхали в Польщу. Чоловік помер півтора місяці тому.
Про початок війни я дізналася від сина. Він працював у Снігурівці. Коли повертався додому, бачив, як росіяни захопили Снігурівку. Через два дні почалися потужні обстріли. Спочатку ми сиділи в підвалі, а потім виїхали в інше село. Згодом повернулися.
Снаряд влучив прямо у наш двір. Будинок залишився без вікон. Ми вставили нові власним коштом. Дах веранда, і гараж побиті. Через стрес у мене дуже погіршилося здоров’я.
Ми отримуємо гуманітарну допомогу. А от з водою - проблеми. Коли її не було, то набирали зі свердловини на тракторній бригаді. А зараз вода є, але тиск слабий. Треба цілий день, щоб набрати відро води.
Багато будинків побито. Село вимирає. Позавчора було три прильоти. У сусідньому селі прямо біля церкви загинула внучка моєї двоюрідної сестри і один хлопець.
Хочеться, щоб швидше скінчилася війна. Хочеться, щоб було хороше майбутнє у дітей і онуків.