Я з міста Краматорськ Донецької області. Мені зараз 66 років, працювала на заводі 40 років. У мене дві дочки, а чоловік рано загинув. Все у нас було, жили добре, тому що ми роботяги. Я ще працюю, допомагаю доглядати за одинокою бабусею, яку з Краматорська привезла. 

Шостого березня у нас була така вибухова хвиля в місті! Добре, що збили, бо не залишилося б од нашого дому нічого. У сусідньому будинку квартири повиносило, а у нас тільки вікна постраждали. Я б і сиділа, можливо, до останнього там, але дуже хотіла, щоб виїхали діти та онуки. А ще й брат зятя з Маріуполя казав, щоб не засиджувались, бо вони звідти не могли виїхати. 

Ми їх розшукували, бо у них не було можливості виїхати, та ще й окупанти забрали телефони, обшукували діток – страшне, що відбувалося. А коли у нас на залізничному вокзалі отаке сталося, то ми і виїхали з міста.

Дочка по інтернету знайшла квартиру у Миргороді. Їхали на два-три тижні, як кажуть, і залишилися.

Ми запасливі такі, що і приїхали з харчами, з усім. У нас єдина проблема – ця жінка, що ми її взяли, чужа людина. От їй потрібні оце памперси, прокладки пелюшки - це все досить дорого коштує. Тут є римсько-католічна церква, там дуже приємний чоловік,  він трішки допомагав нам на початку, коли у них була можливість.  

Нещодавно був вибух за сто метрів від нашої квартири - так трусило, що до сих пір трусить. Буває, ночами вибухи. Так що нерви порушені. Вдень ще нічого, а як вечір, то я не турбуюся за себе, турбуюся за цю бабусю. Тримаємося, тому що треба триматися. 

Я мрію повернутися додому і щоб був мир, тільки мир, тому що по-іншому ніяк не можливо. Без мира це не життя. Хочеться, щоб чи домовилися, чи хоча б хтось за нас заступився. Дали ось цей мир нам, мир. Так шкода, тому що українці – найдобріший і найкрасивіший народ. Я уже за себе не прошу - уже що станеться, те і станеться. А хочеться, щоб діти і онуки пожили.