Олена Петрівна залишалася в Оріхові до жовтня. Вона двічі ледве врятувалася від обстрілів. 

Мені 58 років. Я з міста Оріхів Запорізької області. Загарбники розбили його вщент.

Я працювала в лікарні. Про початок війни дізналася на роботі. В Оріхові залишалася до жовтня, поки окупанти не розбомбили лікарню. Потім разом з дитиною, яка знаходиться під моєю опікою, виїхала до Запоріжжя.

Мені не дуже хотілося виїжджати. Я думала, що російську армію швидко відгонять від нашого міста. Ми жили без світла, води й газу. Влітку весь час з дитиною сиділи у підвалі. З кожним днем ставало тільки гірше.

Жінка з нашого села потрапила під обстріл. Її розірвало на шматки.

У сусідній двір дві ракети прилетіло. Я двічі ледь під обстріл не потрапила. Першого разу встигла сховатися у провулку. А наступного – затрималася на кілька хвилин дорогою додому, зупинилася, щоб поговорити зі знайомим. Якби не зупинилася, то загинула б.

В Оріхові ще залишилися поодинокі люди. Туди навіть автобуси ходять, хоча за дев’ять кілометрів від міста стоять російські військові. Я питала в людей, чому вони не виїжджають: хтось доглядає літніх родичів, у когось грошей немає.

Хочеться, щоб навесні війна закінчилась. Ми з рідними плануємо повернутися додому.