О п’ятій ранку мені подзвонили друзі і сказали, що почалась війна. Спочатку я не вірила — був шок, багато хвилювань, тривога. Я переживала і сподівалася, що все швидко владнається, але, на жаль, ні.

Найбільше мене шокував приліт, який був поруч із нами. У сусідній будинок потрапила ракета і повністю зруйнувала верхні поверхи. 

Коли через дорогу були прильоти, я сиділа з дитиною в підвалі і просто боялась за життя. На жаль, зараз людське життя здається малоцінним.

Ми з чоловіком вирішили евакуюватися. Я виїжджала своїм транспортом, бо чоловік залишився працювати в рідному місті. У нас маленька дитина, лише десять місяців, і я дуже хвилювалася за неї. Довелося виїхати.

На початку війни у мене були власні запаси їжі, і це трохи полегшувало життя. Зараз важче, бо продукти дорожчають, а зарплати не підвищуються. Я зараз у декреті, працювати не можу, тому стало ще складніше. Деякі фонди допомагають продуктами, але витрати на дитину, памперси, їжу — все це додає труднощів.

Раніше я сподівалася, що все буде добре, що хлопці зможуть утримати фронт, і війна не дійде до нашого міста. Але залишати свій дім, рідне місто, друзів і близьких було надзвичайно важко. Я нікому не побажаю пережити це, бо словами це не передати.

Моя найбільша мрія зараз - щоб війна закінчилася. Хочу жити у своєму домі, у своєму місті. На сьогоднішній день важко навіть мріяти, бо головне — вижити і зберегти своїх близьких.