Я нікуди не виїжджала. У Слов’янську поховані чоловік і батько. Куди мені їхати? Цей будинок ми будували самі, хотіли жити краще, тож я й залишилася.

Ранок 24 лютого розпочався з вибухів. Я поралась по господарству та зрозуміла, що відбувається щось жахливе. Діти виїхали і досі не повернулись. Донька живе в Ірпені, бо тут нема роботи. Там вони хоч якось улаштувалися, працюють, винаймають житло. Невістка приїхала з донькою. 

Син та онук служать в армії, за них у мене душа не на місці. Коли ж закінчиться війна, кому ми зробили зло?

З водою, продуктами та ліками справляюся. Я не голодую, гуманітарну допомогу надають. Дякую, що жодного дня не затримували пенсію. Настрою, звісно, ​​немає: прожила день і за це вдячна. Дуже хочеться, щоб довкола все стихло.

Мрію про те, щоб діти повернулися, щоб усе це закінчилося, щоб війни не було ніде у всьому білому світі.