Софія Гнатюк

«У скронях пульсувала кров, а мозок повторював: «За що? Навіщо? А що далі?»

Гнатюк Софія, учениця 11 класу Уманського ліцею №1 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Островський Роман Віталійович

"Війна. Моя історія"

Війна... Це слово страшне, воно викликає у людини складні, важкі і часом стресові відчуття. Це якщо говорити в цілому про людей, а я хочу подивитися на цю проблему очима дитини. Коли росія у 2014 році хижо порушила кордони нашої країни, мені було сім років. Це було далеко, тому ми не відчули тієї страшної загрози. Але 24 лютого 2022 року, серед ночі, я прокинулася від схвильованих слів бабусі: «Дитино, прокидайся, до нас прийшла війна!»

Десь далеко лунали вибухи! Якщо я скажу, що в ту хвилину світ перевернувся, то це так, але це ніщо в порівнянні з тим, що сталося з моїми внутрішніми відчуттями. Це ніби в тобі підсвідомо змінився якийсь код, ніби в твоєму ДНК з’явилася якась нова хромосома й одразу зробила тебе дорослішою, змусила тебе думати не так, як ти це робила декілька годин тому.

Ми ще не знали, про ті звірства, які чинили ворожі загарбники з людьми на Сумщині, Чернігівщині, Бучі, Харкові, Маріуполі, а навколо стояв вакуум – вакуум страху, невідомості та відчуття того, що тебе зрадили...

У скронях пульсувала кров, а мозок повторював: «За що? Навіщо? А що далі?»

А далі... ось уже два роки наша великостраждальна Україна бореться зі страшним злом, з ганебним загарбником, з державою-монстром, з державою, яка цинічно, з особливою жорстокістю знищує український народ, стирає з лиця землі наші міста та села. Ось уже 619 днів триває ця війна, яка забрала тисячі життів наших хоробрих воїнів, цивільних людей, маленьких українців.

Я хоч і подорослішала, але залишаюся дитиною, тому хочу запитати у всіх світових лідерів, у всіх, хто взяв на себе відповідальніть за свої народи: «Невже не можна було обійтись без війни, як можна було в 21 столітті допустити такий розвиток подій?!»

Ми дуже вдячні всім, хто допоміг нашим людям у цей важкий час, але чому не можна було допомагати один одному в мирі та без війни? Чому ми поспішаємо на допомогу тоді, коли людина вже важко хвора, а не тоді, коли цієї хвороби можна було уникнути? Ми співчуваємо і несемо гроші на похорони, але часто байдужі у малому. Чому дорослі люди, які взяли відповідальність за країну, яким ми довірили своє життя, які знали, що буде напад страшного ворога, не зробили нічого для захисту свого народу?

Ми з бабусею протягом місяця під час сирен бігали у смердючий підвал, де в окремих місцях стояла вода по кісточки, і за цей час до нас жодного разу не прийшли владні особи і не запитали: «Як ви? Може, вам щось потрібно?»

Як ви гадаєте, які можуть бути у дитини відчуття, коли вона бачить зруйнований ракетою будинок, де щойно загинув твій однокласник разом з маленькою сестричкою і всією сім’єю та сусідами?! Що відчували ті діти, котрі бачили знущання над їхніми матерями?! Що відчувають діти, котрих забрали на чужину і намагаються виховати з них нових «яничарів»?! Які відчуття в ізраїльських дітей, котрі зараз у полоні Хамасу, а ще страшніше – що відчували ті дітки, яких людиноподібні звірі виривали з рук батьків, знущалися над ними?!

Скажіть, будь ласка, що робити мені зі своєю свідомістю, якщо я вірю в Бога, а «святі отці» благословляють своїх воїнів на братовбивчу війну?!

Люди добрі! Зупиніться! Зупиніть війну! Знищіть це слово із вжитку! Скажіть, кому потрібні ваші мільярди, коли вони витрачаються на зброю, а не на щасливі очі дітей, коли ці маленькі діти, дістають свої маленькі заощадження і несуть їх волонтерам для закупівлі зброї?! Дорослі, припиніть ворогувати! Подивіться на світ добрими очима заради своїх дітей.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/