"Ми довго не знали нічого про долю брата"

Мотрич Іван

8 клас, Уманська гімназія № 8 Уманської міської ради Черкаської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Тодорчук Лариса Євгеніївна

Війна. Моя історія

Війна… Раніше це слово у мене асоціювалося з історією, яка рясніє війнами та подіями, які відбуваються дуже далеко від моєї Батьківщини, моєї родини і мене. Для багатьох країн світу війна стала минулим та історією. Для мене та моєї України вона стала реальністю на початку 21 століття. Майже два роки тому я на собі відчув холодний подих війни у себе за спиною.

Війна – це жах, біль, сум, відчай, страждання, смерть, втрачені надії та мрії.

Всі ці негативні відчуття раптово увірвалися у моє життя. Душу наповнив невимовний біль, страх, розгубленість та розпач.

Умань… 24 лютого 2022 року життя перевернулося до гори дригом.

Ніщо не віщувало біди. Країна, місто, люд, моя родина і я спокійно спали у передранішній тиші. Та раптом прийшла чорна хмара війни та смерті, огорнула все навколо. Умань прокинулась від страху та нерозуміння. Що відбувається?.. Страшна звістка… Прийшла війна і в мою країну, моє місто, у мою родину. Україна, моє рідне місто здригалися від страшних вибухів. Умань та багато інших населених пунктів нашої країни охопили страшні полум’яні язики спалахів, вибухи та розриви лякали ще сонний люд нашого рідного та прекрасного краю. Люди не розуміли, що відбувається, та не хотіли вірити у найгірше. Друзі, знайомі, рідні телефонували один одному у надії почути, що це все непорозуміння та просто страшний сон. Але швидко прийшло розуміння… Це‒ війна. Насуваються важкі часи…

У перші дні ми ще плекали надію, що все це непорозуміння, яке швидко уладнається, ми знову будемо жити мирно та щасливо. Та надії руйнувалися з кожним наступним днем. Все у нашому житті почало змінюватись. Жертвою війни є звичайні люди, які змушені жити в умовах постійної небезпеки. Війна породила страх та тривогу у людей.

Ми змушені підлаштовуватись під реалі сьогодення. Звичним явищем стали тривоги, перебування в укриттях, відсутність можливості навчатися у класах, відвідувати гуртки та кінотеатри, веселитися, зустрічатися з друзями, їздити на екскурсії. Багато моїх друзів зі своїми родинами виїхали за кордон, шукаючи безпечне місце.

Перший удар від ворога отримали військові, які стояли на сторожі нашої держави. І серед них був мій брат. Він служить у Національній гвардії України. Для нашої родини настали дуже тяжкі часи. Ми довго не знали нічого про долю брата. Та надіялись, що Матір Божа захистить та вбереже його. Наші молитви були почутті. Через деякий час ми отримали звістку від нього.

Ми надіємось, що закінчиться війна, і він продовжить нести службу по охороні нашої держави.

У перші дні війни багато чоловіків пішли добровольцями захищати нашу країну та своїх дітей від ворога. Мій батько теж пішов захищати Україну. Ми з матір’ю весь час чекаємо від нього звісточки. Найважчим є постійна невідомість та страх за батька та брата. Я можу сказати, що я майже весь час пригнічений через ці події. Весь час у середині мене вирують емоції: тривога, страх, жах, пекучий біль. Не можу я спокійно сидіти та дивитись якусь веселу передачу, ігноруючи сирену. Постійно відчуваю страх та прошу Бога захистити нас від цієї біди. Дуже радію, коли чую слова диктора з мобільного: «Відбій повітряної тривоги». Радію і надіюсь, що в цей раз всі залишилися живими і здоровими.

Отже, наше життя вже ніколи не стане колишнім та й ми вже ніколи не будемо ті, що були. Ці події вплинули на всіх. Хтось сховався від війни за кордоном, інші, не шкодуючи свого життя, захищають країну та своїх рідних. Одні прикладають великих зусиль щоб країна могла продовжувати жити, навчатись, працювати, другі займаються волонтерською роботою та допомагають воїнам на передовій, треті спасають життя воїнів та мирного населення. Всі члени моєї родини теж прикладають сили для наближення перемоги. Ми не здаємось! Ми не втрачаємо віру.Все буде добре і мирне життя поверниться до наших домівок. Ми‒ сильні, ми переможемо!