Я пенсіонерка. Мені 66 років. Майже 9 місяців були в окупації. У нас немає зруйнованих домів, у селі не було боїв. Від нас із обох боків канал, там стояли рашисти. Ми були ніби посередині. 

Я живу біля центральної дороги. То я вже стільки набачилася тієї техніки! Через нас літали ракети. У село влучали. Були пошкоджені будівлі, паркани.

Росіяни зайшли 17 березня і в нас на току окопалися, ходили з перевірками в кожну хату. Один на воротах стояв, а двоє заходили з автоматами у двір. Я розплакалася. Питала, чого вони хочуть від нас. Сказали, що це перевірка паспортів. Один спитав, чого я плачу. Кажу: «У нас уже два місяці світла немає». – «А в нас уже дев’ятий рік його немає». – «Де це – у вас?» – «У Донецьку». 

Мене шокувало, що наші люди прийшли до нас у двір із автоматами. У нас більше було донеччан, а бурятів не було. А за 14 кілометрів село Новопетрівка - там, кажуть, і кадирівці стояли. Страшні речі коїли.

Довелося мені з онуками сидіти в погребі. Нас вісім чоловік було, четверо дітей неповнолітніх. А потім до того всього звикли. Влітку вже вилізли, але було страшно.

Спочатку паніка була, бо не стало хліба. Ми в селі живемо, у нас були яйця, запаси якісь. У нашому магазині працюють чоловік із жінкою, і він почав потім пробиватися на Херсон по товари. Звичайно, ціни були захмарні. Але хоч хліб мали. Газу не було. Палили влітку в кухні літній і готували їжу. 

Уже як зайшли ЗСУ, то нам стало легше. 21 січня дали світло. Гуманітарку привозили. Один раз була побутова хімія від Фонду Ріната Ахметова. 

А до того приходили наші зрадники й казали, що до 4 листопада треба виїхати в Херсон або Крим, тому що сюди ЗСУ зайде і буде безчинствувати. А я відповіла, що росіян пережила, то вже наших точно не боятимуся. 

Хай буде, що буде. Росіяни відходили вночі, і деякі колаборанти з ними.

Я ніколи не думала, що мені доведеться все це бачити. Мій батько покійний воював. Розповідав страшні речі. А тепер і мені прийшлося таке пережити. 

Мрію, звичайно, про мир. Щоб дітей побачити і внуків. Щоб вони приїхали швидше додому. Миру хочеться, а воно гепає день і ніч. Пару днів цього не чути – і забуваєш про війну. А щойно починаються обстріли, то знову думаєш, що далі буде…