Від сторічної сільської хатини до культурно-мистецького осередку, що став точкою опори під час війни — така історія проєкту Інни Величко з Житомирщини. «Поліська хата» сьогодні — не просто музей традицій. Це простір пам’яті, дії й підтримки, створений руками вчительки, яка повірила в силу культури та громади.

«Це була не моя ідея», — з посмішкою зізнається Інна Величко, власниця та натхненниця «Поліської хати». Колись художник Юрій Камишний приїхав на пленер до села Городське і намалював стару хату. Так про неї вперше дізналася Інна — на виставці. Вона ще тоді не підозрювала, що зображена хата стане частиною її життя.

З часом вона разом з однодумцями отримала цю будівлю в подарунок — з умовою зберегти її у тому вигляді, якою вона була сто років тому. Почалося тривале відродження: «Ми думали — це буде дача, місце для друзів, творчості, тиші. Але щоби відпочивати, треба комусь до того попрацювати», — каже вона. Прибирання, перекриття даху, реставрація. Але коштів не було. І саме тоді народилося рішення, що змінило все: перетворити хату на освітній простір для дітей.

Інна — вчителька образотворчого мистецтва. Вона почала возити сюди своїх учнів на екскурсії. Вони розмальовували писанки, робили ляльки-мотанки, брали участь у майстер-класах. Згодом школярі стали першими донорами «Поліської хати» — саме з цих екскурсій були перші зароблені кошти, за які вдалося купити будматеріали й перекрити дах. «Я зрозуміла — це, мабуть, та вода, яку дає Господь. Не треба шукати десь далеко, треба робити поруч із собою», — говорить Інна.

Початок повномасштабного вторгнення застав громаду зненацька. Школи тоді не ризикували приймати дітей, простір для зустрічей зник. Але батьки самі почали приводити дітей до «Поліської хати»: «Дайте хоча б на ваших тваринок подивитися…».

Село тоді розрослося удесятеро: кияни, житомиряни, біженці з інших регіонів. Порожніх будинків не було. І саме тут люди могли отримати ковдру, нові черевики, їжу, тепло і трохи спокою. На подвір’ї зробили пункт видачі гуманітарки. Одяг, їжа, дитячі речі. Діти гралися й плели маскувальні сітки. Матусі з візочками приїздили — і лишалися: говорити, спілкуватися, жити. Проводили заняття, бо все навкруг було зачинено.  

Реабілітаційні заходи почали проводити в перші місяці після звільнення Київщини. Приїздили вдівці, діти загиблих, вимушено переселені. Психологи працювали на відкритому повітрі, між яблунями та полотнами. Навіть туристичні агентства почали звертатися: просили створити «гумор-тур» — сміх як терапія. І Інна погодилася. Бо сьогодні найцінніше — емоції, які лікують. А ще — «Поліська хата» допомагає армії.

Сьогодні «Поліська хата» — це вже не просто проєкт. Це — філософія. Вона про те, як одна людина, озброєна пензлем, вірою й любов’ю до традицій, може створити цілий всесвіт безпеки. Це місце, де оживає історія, де діти навчаються не з підручників, а з життя.