Охтирько Анжеліка, вчитель КЗ "Мангушський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів" Мангушської селищної ради Маріупольського району

Війна. Моя історія

«Отче наш, ти що еси на небесах…», - засинаю і прокидаюсь, говорячи з Богом… Сороковий день  війни. Російські окупанти вдерлися до моєї квартири. Після того, як забрали, що треба їм – наказали односельцям забрати все, що лишилося… Серед місцевих мародерів – мої учні… Понад тридцять років віддала  школі – навчала дітей бути патріотами. «Мабуть не вийшло?» – думаю собі й відразу: «Ні, вийшло!»

Адже багато моїх випускників боронять Україну, займаються волонтерством, лікують, навчають діточок, працюють журналістами, не погоджуються співпрацювати з окупантами. Так, це мої учні, за яких молюсь, якими пишаюсь, яким віддала своє серце.

24 лютого,  ранок. «Мамо, у нас стріляють…» Як стріляють, хто? З чоловіком майже не говоримо, не їмо, кидаю у сумку якісь папери… Ще не плачу, тільки душа у металевій пастці і руки дуже тремтять, і порожньо в голові… Вогнем у грудях: «Діти мої, чому ви так далеко? Боже, збережи!.. Отче наш, ти що еси на небесах…»

Старша донька з родиною біля Києва. Літаки, вибухи, будинок здригається. Кидають все - їдуть. Донька сильна - знайшла роботу, допомагає людям, нас прихистила, синочка виховує справжнім патріотом.

На другий день війни з друзями-односельцями  їдемо  у сусіднє село, адже  впевнені – тут буде тихо, а потрапляємо у самісіньке пекло. Їдуть колони російської техніки – зранку, вдень, вночі, нараховуємо до 200 одиниць. Обстріл села з градів, артилерії. Ворожі танки їздять селом, окупанти перевіряють хати…

У рідному селі теж тривають обстріли, 28 хат пошкоджено, немає світла, газу, зв’язку. Мене шукають окупанти, навіть фото односельцям показують. «За що?» – питаю. «Кажуть, що ти - коригувальник вогню».

Десять днів перебуваю у сусідньому селі. У будинку нас дванадцятеро - готуємо їжу, носимо воду, топимо пічку. Важко даються  розмови, адже дехто дивився тільки російське телебачення. Спимо на підлозі, плачемо всі разом і чекаємо зв’язку.

«Отче наш, ти що еси на небесах…», – шепочу вночі й обливаюсь пекучими сльозами. Молодша донька біля Харкова – зв’язку немає шість днів. На сьомий: «Мамочко, у мене все добре, скоро будемо всі разом…»

Із  рідного села все частіше надходять звістки «Тебе шукають», «Ти у них у списках», «Тебе кинуть до   підвалу»… Попри ці чутки  їдемо з чоловіком  у рідне село. Дехто дивиться як на привид, дехто обіймає «Ти як?» Додому не йду – не можу там бути, земля йде з-під ніг і одразу рідний голос: «Мамо, у нас стріляють…» Зупинилися у подруги. Нас п’ятеро  – на вогнищі готуємо їжу, у хаті  +5, говоримо багато, мало спимо, ходимо за хлібом, тут  легше – думки спільні, чекаємо зв’язку та світла, разом молимось,  плачемо, вночі майже не спимо, бо дуже чуємо Маріуполь. «Отче наш, ти що еси на небесах…»

Ридаю ридма: «Я хочу поїхати, я слабка…» Чекаю коридор «Мангуш – Запоріжжя»…

Дні минають. Маріуполь захлинається. Хочу їхати світ за очі, тільки б подалі від окупанта. Нарешті коридор. Збираємось у колону в Мангуші, чіпляємо білі прапорці, пального – обмаль,  їдемо не від війни, а від самопроголошених найманців. Дорога важка, вісімнадцять російських блок-постів, обшуки. Під Запоріжжям потрапляємо під обстріл – машину кидає, плачу, молюсь… Зупинки у  Запоріжжі, Вінниці… Українські блок-пости, привітні люди, смачна кава,  зустріч із старшою донечкою – обійми, сльози, мало слів, важко…

Мешкаємо у старшої доньки, чекаємо молодшу. Коли дитина вирветься, коли обійму… «Отче наш, ти що еси на небесах…» Сирени, безсонні ночі, уривки думок… Я шукаю роботу, але ще не можу говорити з людьми...

А з рідного села, де вже розграбована квартира, і школа без синьо-жовтого стягу, доходять новини. Громада окупована, людей забирають, роблять ретельні обшуки. Дехто ховається, дехто чинить спротив, а дехто співпрацює з окупантами.

Найстрашніше з освітою. Як будуть дивитись у вічі учням учителі, які погодились працювати? Як вони пояснять дітям, що випускник нашої школи, який загинув від рук російського снайпера під Авдіївкою, вже не Герой?

 «Отче наш, ти що еси на небесах, нехай святиться ім'я твоє…», - засинаю і прокидаюсь, говорячи з Богом…