24 лютого о пів на п'яту ранку нам зателефонували з Нової Каховки і сказали, що розпочалася війна. Ми вийшли і почули сильний гуркіт.
Найбільші труднощі – це пережити вісім місяців окупації. Доводилося дивитися на цих наволочей щодня.
Орки спочатку намагалися бути ввічливими, а потім змінилися. Особливо представники «ЛДНР». Здавалося б, свої, українці.
Найбільше мене шокував сам факт війни. Ніколи не думав, що нам доведеться її переживати.
З ліками були проблеми. Вони були у чотири рази дорожчими. І з грішми було складно. Не було можливості їх зняти. Їздили в Херсон, коли почали туди пускати. Знімали гроші під відсотки, щоб перевести в готівку зарплати і пенсії.
Коли побачили наші БТРи з українським прапором, оце була радість! Це був найзворушливіший момент. Захотілося жити.
На людей війна вплинула негативно: опустилися руки. Ми не знали, що робити – тікати чи залишатися. Нікуди не виїхали, бо тесть був після інсульту.
Війна закінчиться, коли виб'ють усіх орків. Кажуть, що потрібно сісти за стіл переговорів. Як можна вести переговори, коли частина України окупована? У Новій Каховці окупанти замінували все, що могли. Навіть вулиці. З медикаментами там величезна проблема, з продуктами харчування. У прифронтових містах - повна гуманітарна катастрофа.
Вороги розбивають школи, лікарні, знищують нашу інфраструктуру. Колаборанти наводять. У нас у великодню ніч загинули двоє підлітків.
