«У провулку лежали покійники, а поряд люди гріли собі чай на багатті»

Мені 52 роки. Я викладаю українську мову в Приазовському технічному університеті. Жила в Маріуполі, у приватному секторі, а батьки – в селищі. Війна застала мене у мами. Я доглядала її, бо вона була в тяжкому стані. А тато перебував у лікарні біля порту. Після 24 лютого я встигла один раз з’їздити до нього, а потім не було можливості. Згодом ще й зв’язок зник. Тато зумів самотужки добратися додому, хоча йому вже 78 років. 

24 лютого, о п’ятій ранку, я почула вибухи. Зайшла в інтернет і дізналася, що путін оголосив війну. Я відразу зателефонувала татові. Мене шокувало те, що нас одразу почали бомбити. А найстрашнішим було те, що кожної ночі я прокидалася від гулу літака і знала, що через півгодини пролунає вибух. 

Одного дня я поїхала додому, щоб забрати деякі речі. Мене зупинили українські військові. Вони поспішали. Сказали, що їм потрібне моє авто. Пообіцяли повернути. Але я тоді подумала, що вже не побачу свій автомобіль. Яким було моє здивування, коли через півтори години мені зателефонували й сказали, щоб я прийшла по авто, а ще попросили вибачення за те, що так вийшло. Це було дуже приємно.

Людська доброта – це найдорожча валюта. У нас зникла вода. А на сусідній вулиці жив пастор церкви християн-баптистів, пан Веніамін, у якого була свердловина. Він жодного разу нікому не відмовив у проханні набрати води. Люди зносили йому пальне для генератора, щоб можна було накачати води.

Ми виїжджали в середині квітня. Тато трішки оговтався – сів за кермо. А я була в ролі штурмана. Мама сиділа позаду і читала молитви. Ми з татом настільки зосередилися на дорозі, що у нас не було ніяких емоцій, навіть страху. Вибиралися через хащі і шлакову гору. Дивом не натрапили на міну і не пробили колеса. Біля шлакової гори лежали трупи. Між будинками на Нікопольському проспекті ми теж бачили мертвих людей. У провулку лежали покійники, а  буквально за десять метрів від них люди гріли собі чай на багатті. Це було страшно, а також страшно було бачити випалені будинки.

Трішки легше стало, коли виїхали за Маріуполь. Але ми ще три дні стояли на фільтрації. Спочатку приїхали в Бердянськ. Думали, що там пристанемо до якоїсь колони, але росіяни вже не дозволяли їх формувати. Ми заїхали на дві доби до родичів, а вже потім самі поїхали в Запоріжжя. По дорозі до нас приєдналося ще два автомобілі – і ми рухалися невеличкою колоною. Переночували у дитячому садочку. Потім виїхали до родичів у Кременчук, а звідти – в Київ. Люди прийняли нас. У нас є опалення, світло та вода. Тато й мама здорові. 

Я вірю в Бога, в ЗСУ, в перемогу. Головне – щоб був мир. Дуже хочу, щоб мої внуки жили в сильній, незалежній, міцній, економічно розвиненій країні, щоб вони почувалися вільними людьми.