«У приватному будинку було легше виживати, ніж у багатоквартирних»

Я з Маріуполя. Пенсіонер. Раніше працював у Головному управлінні поліції. Коли розпочалася війна, я хворів на ковід і лікувався у лікарні. Був там один, бо все обладнання вже вивезли, евакуювали. Залишалися тільки дві медсестри. Вони мені робили уколи, крапельниці. Через 3-4 дні після початку повномасштабної війни, почалися інтенсивні обстріли всього міста. Медсестри сказали, що виходити на роботу більше не будуть. Дали мені ліки, і я лікувався вже вдома.

Ми жили біля моря у приватному будинку з дружиною, сином і невісткою. До нас ще переїхала сестра невістки з нашою свахою і двома діточками. Всі разом ми залишалися там до 19 березня. Потім змогли виїхати з Маріуполя до Запоріжжя.

Ходили по воду до джерела за питною водою. А для технічних потреб носили воду з моря. У приватному будинку було краще, ніж у багатоквартирних. Я з подвір'я нікуди не виходив, за дровами ходили син та зять. З дому я не хотів їхати, але коли біля нашого будинку впала бомба, затрясся дах, вирішили не зволікати з виїздом.

Найважче – відсутність інформації. Ми інколи ходили на залізничний міст, там було місце, де пробивався інтернет. Було дуже складно зарядити телефон в принципі. А потім уже, коли зустріли наших, хотілося і молитися, і хреститися. Слава Богу, що все закінчилося.

Ми жили біля дороги, і повз нас часто проїжджали машини з білими прапорами. Сусіди виїжджали до драмтеатру, там збиралася колона, але щоразу поверталися, бо виїзду не було. Потім ми зібралися у колону 3-4 машини і поїхали у бік Бердянська. За містом уже стояли «ДНРівці», були блокпости, усіх ретельно перевіряли. Молодих хлопців роздягали майже догола, дивилися татуювання. У кого вони були – забирали. Я пенсіонер, мене не турбували. 

У Бердянськ ми не заїжджали, поїхали далі. Дорогою до нас додавалося все більше і більше машин, тож великою колоною ми поїхали до Василівки. Від Бердянська до Василівки було 10-15 блокпостів. На кожному обшукували, розпитували. Витягували речі з багажника. Просили закурити, щось вимагали. Врешті ми приїхали у Запоріжжя. Нас зустріли у волонтерському центрі, нагодували, пропонували поселитися. Зараз ми в Івано-Франківську, у мене тут родичі.

Я б хотів, щоб війна закінчилася хоч завтра. Вважаю, що скоро все налагодиться.