Главацька Марія, 11 клас, Чорноморський ліцей №3 Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Попова Надія Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я народилася в Одесі, але живу у чудовому маленькому місті Чорноморську, розташованому на березі Чорного моря. Колись надто спокійному. Колись… Нажаль, склалося так, що хід життя кожного з нас розподілився на «до» та «після». 24 лютого 2022 року у моїй родини мав бути звичайний день, та замість того, усі ми прокинулися від вибуху поблизу нашого міста.

Метушня, розкидані по підлозі квартири речі, важливі документи, ліки, їжа, поки мама намагалася додзвонитися рідним. У вухах досі відгукується: «Доню, розпочалася війна». 

Надалі – два тижня як в тумані: безперервні хвилювання, сон в одязі з тривожними валізками біля ліжка, очікування подальших новин, звикання до перших сигналів повітряної тривоги, комендантської години та світломаскування. Наступний етап – прийняття доленосних рішень. Евакуація 14-річної мене без жодного супроводження разом з іншими біженцями до Ужгороду. 28 годин у дорозі. Маленькі діти, які вирушали без батьків; штовханина, зворушливі крики у натовпі, перелякані очі, сльози, біль.

Я вирушала до близьких друзів родини, проте крім спустошення нічого не відчувала. Усе, чого так кортіло – повернутися додому. 

І я повернулася. Матуся забрала мене у травні 2022 року. Перший час було дуже страшно. Страшно та складно звикнути до постійних повітряних тривог і вибухів, але, згодом я змирилася.  Випробуванням стали зимові блекаути по 65 годин, коли в повній темряві українці шукали промені світла. Так холодно мені ще не було ніколи. Але, в Чорноморську було хоч і темно, та більш-менш спокійно.

Тільки влітку 2023 видався жахливий тиждень, коли кожен день проходив в підвалі, бо окупанти намагалися знищити історичний центр Одеси. 

Один з найжахливіших спогадів я пов’язую із 7 жовтня 2023 року: російські Онікси влучили біля житлових будинків Чорноморська. Посеред ночі пролунали чотири гучних вибухи – один за одним. Від ударної хвилі вибило балконні двері в нашій квартирі. Попадання сталося у сусідньому кварталі, і я чітко бачила червоний спалах та іскри від вибухів та руйнувань. Наступний обстріл змінив повсякденну реальність мешканців нашого міста. Цьогорічної весни було знищено Олександрівський міст, а разом із ним - дорогу, що поєднувала між собою Одесу та Чорноморськ.

Ми залишилися без основного шляху до обласного центру. Тоді мені здавалося, що гірше бути не може.

Та, на превеликий жаль, я помилилася. Справжнім пеклом виявився тиждень цьогорічних жовтневих канікул, коли кожного вечора у стрічках телеграм-каналів з’являлася назва рідного міста. В ніч на 8 жовтня ворожий дрон влучив в будинок на моїй вулиці, сталася пожежа. Я досі пам’ятаю це прискорене серцебиття та розуміння того, що він пролітає над твоїм дахом; повідомлення друзів, котрі бачать його зі своїх вікон, відгомін з усіх боків сигналізації автівок після гучного вибуху та матусині руки, що міцно притискали мене до себе. Вона думала, що це кінець. Наступної ночі, 9 жовтня, влучання одного з загарбницьких дронів в недобудований корпус місцевої лікарні та падіння іншого на подвір’ї багатоповерхівки, в результаті чого вщент без вікон залишилися найближчі будівлі.

Вже наступного ранку у прірві від «прильоту» шахеда бавилися маленькі діти… Тож ось вона – жахливість нашого сьогодення.

Усвідомлюючи це важко дихати, але вибухи від ворожих ракет та дронів, стали частиною мого сьогодення. Я чую їх під час шкільних занять, спортивних тренувань, участі у змаганнях, прогулянок та відпочинку. Мої друзі з усієї країни також постійно страждають від ворожих обстрілів – Суми, Полтава, Кривий Ріг, Львів – я завжди з ними на зв’язку під час повітряних тривог, ракетних обстрілів, атак дронів. 

Найстрашніше, що кожного дня війна забирає з собою безліч життів.

Стільки скалічених людей та доль, стільки винищених душ – і всі вони віддали свій останній подих заради того, щоб ми жили. Мене нищить зсередини біль і розпач від того, що я не можу щось змінити, поки моя рідна країна вмивається кров’ю та сльозами. Єдине про що я мрію – це наша перемога, бо я прагну жити у вільній Україні.