Франюк Богдана, Вараський ліцей №2, м. Вараш, Рівненська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Серховець Олена Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вже третя тривожна осінь крокує моєю рідною українською землею. А так хочеться, щоб вона була спокійною і мирною.

Похмурий ранок 24 лютого 2022 року. Я прокинулася і почала планувати свій день. Він був новий і подавав багато надій. Збиралася до школи. Раптом, як грім серед ясного мирного неба, пролунало: «війна». Всі надії на щасливе майбутнє вмить зникли, все розділилося на «до» і «після».

Почувся рев літаків, страшні вибухи, навкруги все здригалося. У повітрі пахло димом і смертю.

Відчула, що провалююсь кудись у безодню. Якісь поодинокі думки промайнули в моїй свідомості. «Мамо, матусю, я так хочу жити, любити, бути коханою, народжувати дітей. Чому все обірвалося, чому зникло? Де ті мальовничі вишневі сади, широкі степи, зелені ліси, лани пшениці?» На їхньому місці стирчать обгорілі стовбури дерев, зруйновані будинки, сплюндрована чужинським чоботом українська земля.

Мені стало важко дихати, повітря було густе і душило мене. Я розплющила очі і побачила молоду дівчину, яка схилилася наді мною і намагалася щось сказати.

— Де моя мама? — ледве чутно прошепотіла я.

Дівчина відвернулася, по її щоці покотилася сльоза. Зрозуміла, що мами більше немає.

Знову поринула у небуття, ніби спала, і мені снилося моє далеке дитинство, яке вже не повернути.

А батько! Де він? Що з ним? У перший день війни пішов захищати свій рідний край від ворога-зайди. «Тату, таточку, мами більше немає, залишися хоч ти, бо я зовсім сама». Гіркі сльози хлинули з моїх очей. Вони текли, як дві великі річки, і не було їм ні кінця ні краю. «Я знаю, тату, що тобі дуже важко, навколо руїни, холод, смерть і хлопці-побратими, які вже ніколи не промовлять жодного слова, не прийдуть на допомогу, не дочекаються їх матері. Як страшно! Як нестерпно боляче!

Чому нас постійно гноблять, знищують? Можливо, ми кращі за них. Тому вони намагаються нас убити.

Знову заревли сирени, пролунав вибух, скло посипалося на підлогу. Ми намагалися перейти в укриття, але я знову втратила свідомість. Знову з’явилася усміхнена мама і щасливий батько, який ніс мене маленьку на плечах. Коли отямилася, навкруги була тиша і нікого навколо. Мені стало моторошно. Намагалася встати, але ноги не слухалися. Бджолиний рій літав наді мною, ніби намагався заспокоїти. Де він тут узявся? Напевно, теж ховався від війни в холодному підвалі. Я відчула запах життя і зрозуміла, що маю жити.

Вибралася з темного підвалу. Неподалік ще палав зруйнований ракетою будинок, рятувальники розбирали завали, хтось тихо схлипував, шукаючи рідних. А зовсім поряд зібралася зграйка голубів, які не боялися смерті, а були вісниками Перемоги та Миру.

Вже третю осінь я чекаю на повернення тата…

Боже, допоможи нам здобути Перемогу, поверни Мир, щоб не гинули діти, не плакали матері, залиши живими всіх, хто боронить рідну землю. Ми віримо: Україна вистоїть, Україна переможе!