У березні 2022 ми покинули свій дім і виїхали з однією валізою. Спочатку думали, що повернемося за декілька тижнів, але не судилося. Дуже тяжко з фінансової сторони, бо приходиться орендувати квартиру, купляти нове взуття, одяг... Та дуже важко морально. Дитина залишилась без своїх друзів, школи, танців. Зараз вона постійно зі мною, нових друзів ще не знайшла, вчиться онлайн, на нові гуртки ходити не хоче. Дуже сумує за минулим життям.

Дуже важко було перший тиждень у підвалі. Якось почався обстріл, ми бігли ховатись і снаряд впав у сусідньому кварталі. Тоді я зрозуміла, що ми могли б і не добігти, тоді вирішили виїзжати. Перші дні магазини були пусті, ми нічого не могли купити. Потім товари з'явилися, але ціни дуже підскочили, тепер доводиться дуже економити. Найбільша катастрофа була, як і у всіх, з електроенергією, та ми це пережили.

Травмуючою подією був наш виїзд з рідного міста. Ми довго чекали на евакуаційний потяг, а в цей час над нами літали ракети, люди панікували, всім було дуже страшно. А потім вже у потягу від нервування мій чоловік втратив свідомість, а я злякалася та не знала, що робити. Уявляю, як почувалась в той час донька.