Після народження дитини Аліме Расулівна покинула окуповану територію і переїхала у вільну Україну

На момент вторгнення Росії в Україну я з сім'єю жила у Херсонській області. Було дуже страшно бачити та чути ці жахливі обстріли та вибухи. Згодом наш населений пункт окупували.

Під час обстрілів я дуже переживала за свого сина: він же такий маленький і беззахисний.

Всі почали збиратися та тікати, а ми не могли, бо я була на останньому місяці вагітності. Ми хвилювались, що пологи розпочнуться у дорозі.

В окупації з кожним днем становилося все гірше та гірше: закінчилися продукти й ліки, перестали їздити "Швидкі". Моя дитина місяць не бачила фруктів, чоловік дивом знайшов три банани.

Вночі п’ятнадцятого березня у мене відійшли води, і я молилася, щоб приїхала швидка. Мені пощастило, що вона таки приїхала.

Я бачила, як тяжко було іншим дівчатам у пологовому відділені: їжі, вітамінів та підгузків не було. На радість усім дівчатам, мій чоловік знайшов м'ясо, печиво та яблука - я пригощала всю палату.

Коли немовляті був місяць, ми вирішили виїхати: нам довелося проїхати десятки російських блокпостів. У дорозі ми були два дні, тому Великдень зустрічали з іншими людьми, а святковий хліб нам дали волонтери.

Ми розплакалися з чоловіком, коли нас зустріли хлопці з України. Це щастя - жити в Україні й не бачити росіян.

Мене шокувало, що мародерством займалися українці також.

На жаль, моя сім’я зараз не разом, бо мама і брати не змогли виїхати. Зв'язок з ними дуже поганий.

Мене приємно здивувало, коли я вночі просила у людей ліки для дитини, і о третій годині ночі знайшлися люди, які були готові принести їх під час комендантської години.

Про війну мені нагадує коляска, бо ми не встигли її купити до війни. Під час бойових дій усі магазини були зачинені, але відгукнулася продавчиня, яка для нас відкрила магазин і продала коляску.