Працюю державним реєстратором речових прав на нерухоме майно збиралась на роботу. Донька о 7.30 вийшла до школи, а чоловік збирався на роботу. У дворі, якось перелякано шепотіли сусіди. Раптово подзвонив син, він у мене військовий і сказав негайно біжить до підвалу. Мамо, війна. Я нічого не розуміла. Подзвонила донечці, щоб вона негайно повернулася додому. Узяла документи. Прийшла донька і ми спустились у підвал. У підвалі, разом із сусідами, ми прожили до травня місяця 2022 року. Найголовніша проблема - це не відсутність світла та їжі. Постійний страх. Це невідомість, несприйняття того, що відбувається. Поки вибухи були далеко, ми трималися. А коли прилетіло до нашого подвір'я, то увірвався терпець. Донька кричала від страху. Ми не могли більше виходити з підвалу.

В травні, ми виїхали до Дніпра. На перший час нам було дуже важко. Не вистачало коштів на їжу та існування. Виїхали з однієї сумкою та документами. Були дні, коли ми не мали, що їсти.

За гуманітарної допомоги, необхідно було їхати в інший кінець міста. Але грошей на транспорт, також не було. Власники житла вимагали велику суму за проживання. Коли почали отримувати виплату ВПО, стало трохи легше. Моя сім'я завжди була дружиною. У мене троє дітей та двоє онуків. Невістка з онуками виїхала до Німеччини. Менша онука потребує специфічного догляду. Я з двома доньками зараз мешкаю в Харківській області.

Чоловік залишився вдома у Донецькій області. Старша донечка працює. Вона медичний працівник. Знайшла тут роботу. Я офіційно знаходжуся на простої. Планую повернутися додому і працювати на своїй посаді. В мене є фото зруйнованого житла моїх батьків. На жаль, вони померли. Це сталося до війни. Будинок чоловікових батьків, також у жахливому стані. Це не просто майно, це пам'ять, це спогади про щасливе життя.