Мені 37 років. У мене є тринадцятирічний син і чоловік. Ми живемо в місті Охтирка Сумської області. Я працюю вихователькою в дитячому садку. Зараз – дистанційно.
Про початок війни я дізналася о шостій ранку 24 лютого. Чоловіка вже не було вдома. Він пішов до військової частини близько п’ятої ранку. Дізналася новину не від нього. Не повірила. Думала, якби насправді почалася війна, то чоловік сказав би про це. Я вийшла на балкон і почула, як десь далеко пролунали вибухи. Пішла но роботу. Написала заяву на відпустку без збереження заробітної плати на два дні. У другій половині дня в місті почалися бої.
З 25 лютого ми з сином десять днів жили в підвалі. Спали і їли в ньому, бо наш район знаходився в епіцентрі обстрілів.
З чоловіком не було зв’язку. 26 лютого був обстріл нашої військової частини. Її повністю розбили. Дякувати богу, мій чоловік залишився живий. Але багато знайомих військових загинуло.
Коли окупанти зруйнували ТЕЦ, зникло опалення. Після цього ми з сином перейшли до людей, які жили на першому поверсі, а після чергового бомбардування виїхали в іншу область. Звідти – за кордон. Проте не могли залишатися там довго, бо чоловік був вдома.
Сподіваюся, що навесні росія капітулює. У майбутньому хочу, щоб наша країна була вільною й незалежною. Щоб вона розвивалася. А собі хочу такого життя, як було до війни.
