Мені 37 років. Я жила у Харкові. У перший день війни я народила дитину, про яку ми з чоловіком мріяли 15 років. Одразу після пологів мене з немовлям спустили в підвал, бо вже були інтенсивні обстріли. Через три дні мене виписали. Ми їхали додому під звуки сирен і вибухів.

Мешкали на десятому поверсі. До 18 квітня залишалися вдома, бо нам нікуди було їхати. Я родом з міста Охтирка. Росіяни нещадно бомбили і його.

У кінці березня наші військові відігнали окупантів від Охтирки. Стало тихіше, тому в квітні ми поїхали до моєї мами й сестри. Я з малюком досі тут, а чоловік працює і живе у Харкові. Ми іноді їздимо до нього на кілька днів. Сподіваюсь, що скоро повернемося назовсім.

Я запаслива людина, тому морозильна камера була заповнена м’ясом, рибою, овочами. Волонтери привозили хліб і дитячі суміші. Зараз чоловік працює, але зарплату затримують. Ми з дитиною отримуємо кошти як внутрішньо переміщені особи. Донька у два місяці відмовилася від грудного вигодовування, тому доводиться купувати суміші, а вони коштують дорого.

Мені б хотілося, щоб до літа війна закінчилася. Я хочу ростити дитину під мирним небом, вільно гуляти з нею й не боятися прильотів.