Галина Петрівна згадує перші дні війни:

«Нас одразу почали бомбити. Жили п'ять років, як у будці. Повибивало всі вікна, дах побило, паркани».

Води і світла не було. Хліб у магазин завозили через день, і хто не встиг купити, чекали на наступний завіз.

Жінка не може без сліз згадувати випадок, коли залишилася з правнуками вдома і фугас розірвався недалеко, діти дивом залишилися живі.