«У окупантів був наказ: стерти Маріуполь з лиця землі»

Я працював на «Азовсталі». У мене досі є пропуск. Як тільки там знову буде Україна, я одразу хочу їхати до Маріуполя відновлювати і місто, і завод.

Коли розпочалася війна, щодня було дуже гучно, відбувалося багато жахливих подій. Було навіть таке, що вбитих маленьких дітей ховали у коробках. У мене були садові лопати, тому до мене часто заходили люди, щоб поховати своїх рідних. Місцеві заходили просто так, тому що ні вікон, ні дверей уже не було. Я перебував у Маріуполі до квітня, аж поки туди не зайшли рашисти.

Я бачив усю цю показуху. Коли накривали столи, заганяли автоматами туди літніх людей. В кільце їх взяли і знімали на камеру як стареньких годують. А люди, звісно, були всі голодними.

Вибухи були практично весь час. У мене було поранення, над правою бровою мене посік уламок снаряду, рана весь час кровила. Вийти з міста було неможливо. Хіба що вже на початку квітня, коли місто захопили росіяни. Мені потрібно було пройти усі можливі фільтраційні заходи, тому що я був зарахований у цивільний корпус «Азов» ще з 2014 року.

Коли цей етап був пройдений, я вийшов пішки з міста. Йшов по трасі і зупинився автобус, який забирав з Володарська російських військових. А назад він їхав порожнім і набирав цивільних людей. Таким чином я потрапив у Володарськ. Він був уже окупованим, потрібно було далі пробиратися в Бердянськ.

Виїзду з Володарська в бік України взагалі не було. Приїжджали, наприклад, вісім евакуаційних автобусів, і всі вони забирали людей тільки у бік росії. З них виходили військові і запаковували людей в автобуси. Ніхто не хотів їхати в росію, але усім потрібно було проходили фільтрацію і окупанти говорили, що вона буде відбуватися вже в Ростові. Якщо ти хотів їхати в бік України, значить – ти ворог.

Одного разу приїхали три мікроавтобуси Червоного Хреста, росіяни їх забрали, а людей звинуватили у шпіонажі. Я там познайомився з двома жінками, мамою і донькою, які їхали цими автобусами. Ця жінка, Наташа, сказала, що у неї є гроші. Вона попросила, щоб я знайшов перевізників до Бердянська. Колишні таксисти брали за 22 км від Володарська до Бердянська 3500 гривень з людини. Я знайшов перевізників за 700 гривень. У Володарську було дуже тяжко з продуктами, тому водій і погодився нас завезти, а заодно закупитися у Бердянську. На свій страх і ризик ми поїхали полями і посадками. Там було дуже багато протитанкових мін, були розтяжки. Ми їхали дуже обережно, все об'їжджали.

У Бердянську тоді ще висіли наші прапори і наші написи. Кадирівці ходили, але ні до кого не чіплялися. Коли вони зайшли, то були скромнішими. А коли ми виїжджали до Запоріжжя, я знайшов волонтерів з Бердянська, то вже на блокпостах перевіряли жорстко. Чоловіків роздягали, шукали татуювання.

Іншого чоловіка з татуюваннями забрали з собою. У них був наказ перевіряти татуювання і виявляти «азовців».

Водій  один не захотів віддавати свій сенсорний телефон і його за це розстріляли. Жінок виводили з документами, знімали з них усі прикраси: каблучки, сережки, ланцюжки. Просто грабували. На мене закривали очі, тому що у мене постійно кровоточила брова. Документи дивилися і випускали.

А коли вони заговорили українською, коли ми зрозуміли, яке нам питання ставили, один чоловік закричав: «Це ж Україна! Це наші рідненькі військові!» Там увесь автобус підскочив, почали плакати, обіймати і цілувати цих солдатів.

У Запоріжжі нас добре прийняли: нас розвезли по школах, дитячих садках, готелях. Там можна було прийняти душ, нормально поїсти і поспати. Там було багато кореспондентів, іноземців, нас знімали, тому що ми приїхали першим автобусом з Бердянська.

В Запоріжжі ми перший раз з 24 лютого нормально поспали і помились. Мене навіть оглянули медики. Потім пустили перший евакуаційний потяг із Запоріжжя до Львова, але я поїхав до своїх знайомих у Жовті Води.

Мені здається, що жодного міста в Україні не буде за кількістю жертв як у Маріуполі. Зараз навіть окупанти визнають, що загинули близько ста тисяч осіб. Коли я виїжджав, то на одному із блокпостів розмовляв з одним дорослим чеченцем. Мені він здався адекватним. Запитав його:  «За що ви нас так?» А він мені відповів, відводячи очі, що був наказ стерти Маріуполь з лиця землі.

Після того, як я звідти вибрався, мені говорили родичі, що я уві сні кожної ночі кричав.