Війна змінила все, втратила дуже багато, рідний дім знесено, друзі роз'їхалися хто куди, немає улюбленої роботи. Але головне, що жива, живі мої діти.

О п'ятій ранку мені зателефонував син з Харкова, він там навчався, розповів, що розпочалася війна. Потім почула вибухи у місті.

Я намагалася не злякати дочку, завжди була поряд, вона ще не усвідомлювала весь жах того, що буде. Ми з сусідами готували їжу на дворі на вогнищі, почався обстріл, ми ледь встигли забігти у під'їзд, дочка була у квартирі зі старшим хлопчиком. Потім у під'їзд розпочали заносити людей, окрававлених, у одного чоловіка рука висіла на залишках куртки, я не знала, що з моєю дитиною, потім був приліт у сам будинок, пожежа. Всього не розкажеш.

Їжи було мало, а іноді не було можливості її приготувати, було дуже холодно, особиста гігієна була майже неможлива, ще було дуже важко не мати ніякої інформації про рідних та друзів. Кожна річ, яку ми змогли вивезти, дуже дорога, даже малі та непридатні речі ми зберігаємо.

Була розлука з батьком, який не захотів виїхати з Маріуполя, дитина зробила вибір, поїхала зі мною. Декілька місяців після виїзду до Пісочина Харківської області вона кожну ніч не могла заснути, була істерика. Ми звернулися до місцевого психолога. Займалися пару місяців, стало не набагато краще. Потім переїхали до Борисполя, стало краще, але проблеми залишаються. З лютого 2024 поновили заняття з психологом, але це не дешево. У мене немає можливості оплатити весь необхідний обсяг занять.