Затолюк Діана, вчитель, Заклад професійно-технічної освіти 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми не обирали війну.

Але ми прийняли бій, - В.Залужний

У житті бувають події, які змінюють все шкереберть. Вони не питають, чи готові ми, і не попереджають, коли прийдуть. Вони приходять разом із тишею, яку прорізає сирена, і зі сльозами радості, які змішуються зі страхом. Для мене такою подією став початок повномасштабної війни – всього за п’ять днів після народження моєї доньки. До цього я жила в Житомирі, мала успішну кар’єру у сфері фінансів, почувалася впевнено в тому, що роблю. Хоча в минулому я здобула педагогічну освіту з відзнакою, мій шлях склався інакше – я ніколи не працювала за фахом. Світ здавався стабільним. Але він зламався за одну мить.

Перші дні війни стали випробуванням не лише для країни, а й для кожного з нас. У новонародженої донечки не було елементарного – дитячих сумішей, пелюшок, засобів гігієни. Все зникло з полиць за кілька днів.

Я була розгублена, злякана, з маленькою дитиною на руках у світі, який розсипався. І тоді до мене прийшла допомога. Колишні колеги, друзі, з якими життя давно розвело, згадали, написали, привезли все необхідне. У часи загального дефіциту та страху вони стали моїм тилом. Я ніколи не забуду ті пакунки, ті дзвінки, ті прості слова підтримки. Це було безцінне «мені» – коли я дозволила собі прийняти допомогу і не зламатися.

Згодом ті ж люди, які підтримали мене, попросили про допомогу вже від мене. Їхні діти готувалися до вступу, але освітній процес не був налагоджений на достатньому рівні, у знаннях були прогалини. Згадали, що я маю педагогічну освіту. Я погодилась. Спочатку з острахом – чи зможу, чи вистачить знань і сил?

Але, коли побачила в очах дітей інтерес, коли почула перші вдячні слова – відчула, що оживаю. Це було «від мене» – коли мої знання, мої сили, мій досвід стали комусь потрібні, коли я пізнала себе справжню.

Цей новий досвід став для мене дороговказом. Я повірила в себе. Згодом влаштувалась викладати історію та громадянську освіту в закладі професійно-технічної освіти. Вперше я відчула: я на своєму місці. Паралельно вступила до магістратури з психології – аби поглибити розуміння людей, допомагати глибше та точніше. І допомога не зупинилась: я створила у закладі осередок психологічної підтримки для внутрішньо переміщених осіб та родин військовослужбовців. Цей простір став тим, чого бракувало мені самій на початку війни. Тепер я віддаю – і це вже моє «я».

Я змінилася. Мене змінила війна, донька, допомога, що прийшла неочікувано, і допомога, яку я змогла дати. У цьому замкненому колі «я – мене – мені» я знайшла справжнє покликання і зміст.

Сьогодні я ще глибше розумію, наскільки важливою є роль учителя. Учитель – це не просто професія, це місія: підтримати, навчити, дати опору тоді, коли світ хитається. У часи війни, коли щоденна реальність дітей і молоді позначена тривогою, втратою, болем, учитель стає тим, хто допомагає зберегти не лише знання, а й надію.

Мир – це не просто мрія, це фундамент, без якого неможливо будувати ні життя, ні майбутнє. І тепер, коли щодня його відстоюють мільйони українців, ми ще гостріше відчуваємо, що це – найвища цінність, яку треба берегти і передавати молодому поколінню.

Сила української молоді вражає. Попри втрати, розлуку, переїзди, сирени – вони вчаться, працюють, мріють. Вони долають труднощі, змінюються, зростають і вірять. І кожен урок, кожна розмова, кожен день поруч із ними – це ще одне свідчення того, що навіть у найтемніші часи є світло. Його несуть люди. Його несе взаємодопомога. І воно починається з кожного «я», яке не здалося, з допомоги та взаємодопомоги.