Мені 31 рік. Маю чоловіка і маленьку дитину. Ми мешкали у прифронтовій Дергачівській громаді. 24 лютого прокинулися від вибуху. Мої батьки встали раніше, збиралися на роботу. Вони й сказали нам, що почалася війна. Мій чоловік пішов по пальне. Через 15 хвилин зателефонувала свекруха, яка мешкала в прикордонному селищі і сказала, що побачила велику колону російських танків. Вона майже попрощалася з нами. Що було у другій половині дня, я погано пам’ятаю.

Батько не хотів залишати будинок. Ми довго просиділи вдома, аж поки в дитини не почалася істерика. Бойові дії то наближалися, то віддалялися від нашого населеного пункту. Ми виїхали в середині березня, а батьки – восьмого квітня. У червні батьки повернулися додому. У ніч, коли ми виїжджали, були прильоти з обох боків нашої вулиці. Ми зупинилися в Полтаві, бо тут живуть наші друзі. Вони допомогли знайти житло.

У прифронтовій Бородянці мама мала будинок, який залишився їй від батьків. Росіяни знищили його вщент. Ми бачили фото руйнувань. Також бачили на фото понівечене кладовище, на якому похована моя бабуся. Ці світлини найбільше шокували мене.

Ми жили у приватному секторі. У нас була їжа, але їсти не хотілося. Мій тато від стресу та неправильного харчування захворів на діабет другого типу.

Коли зникло опалення, ми спали одягнені під ковдрами. Пам’ятаю безсонну ніч: донька розкривалася, а я вкривала її, щоб вона не замерзла.

Моя свекруха була ще в гіршій ситуації. Вона готувала їжу на вогнищі, спала в погребі. Не було світла й газу, їй не вистачало продуктів. У неї загострилися хронічні захворювання.

Я була у психолога. Приймаю заспокійливе. Відволікатися допомагає робота і дозвілля з дитиною.

Думаю, що війна закінчиться у листопаді 2023 року.