Квартира Дарини Миколаївни постраждала від обстрілу, тому вона переїхала жити до тітки. В Охтирці пошкоджені не тільки промислові, а й цивільні об’єкти. Ракети й досі періодично пролітають над містом.

Мені 65 років, у мене інвалідність першої групи. Жила нормально, отримувала пенсію, сама себе обслуговувала. У мене було багато друзів. А з початком війни все змінилося. Постраждала моя квартира, бо в нашому дворі розірвався снаряд, тож я переїхала жити до тітки.

24 лютого була вдома. Мені зателефонувала племінниця і сказала, що почалася війна. Це була страшна звістка.

Страшно, коли відбуваються обстріли, коли будинок двигтить. Ми ховалися в підвалі садочка, але не відчували себе в безпеці. Всі, хто там переховувалися, перехворіли на омікрон.

Дякуючи волонтерам, ми вижили. Вони привозили нам у підвал ліки, хліб, продукти і все необхідне. Я їм дуже вдячна. У підвалі ми просиділи два тижні. А коли всі похворіли, я пішла до тітки. Удома не було підвалу, тому не ховалися. Слава Богу, залишилися живі.

Багато людей виїхало. Я без діток, тому залишилася. Мені і їхати нема куди. Живемо вдвох із тіткою в Охтирці.

У нас майже все місто розбите. Бомбили з усіх сторін. Спочатку розбили ТЕС, потім – всі промислові бази.

У нас не було газу, світла, води. Зараз вже, хоч з перебоями, але є світло й тепло. В магазинах усього достатньо, щоправда, ціни високі, але на найнеобхідніше вистачає. Ще й дали гуманітарну допомогу від держави та від ООН.

Таке враження, що війна ніколи не закінчиться, тому що постійно йдуть обстріли. Ракети літають над нами. Ми чуємо, як вони гуркотять. Страшно дуже. Ще й рідні воюють. Молимося, щоб вони живі повернулися. Думаємо: як там наші хлопці в окопах? Чекаємо звісточки від них щодня.