Війна вдерлася у життя Оксани уже вдруге, і принесла багато горя та болю. Її родина просиділа під вибухами в оточеному окупантами Маріуполі цілий місяць. Та коли поруч із їхнім будинком розірвалась авіабомба, вони зрозуміли: в Маріуполі їм не вижити. 

Війна в Україні почалася зовсім не 2022 року, а ще у 2014. Саме тоді українці відчули, що таке втрата житла, втрата звичного способу життя. 

Я взагалі сирота. Мої найближчі родичі у 2014 році виїхали з міста Дебальцеве до Криму, тому що там було житло. Відтоді в нас із ними не зовсім дружні стосунки. 

Я з 2011 року жила в місті Маріуполь, працювала. Усе було добре, донечку там народила. Її звати Наталія, їй п’ять років. У мене була своя машина, є квартира, батьківський дім. А ще була можливість повернутися до квартири, яка залишилася мені від померлої матері у спадок. Були друзі, з якими ми часто проводили час. 

24 лютого я взагалі не знала, що розпочалася війна. Телевізором ми користувалися лише для мультиків, дитина його дивилася. А взагалі я все своє життя присвячувала роботі, кар'єрному росту, якимось своїм досягненням.

Я дізналася, що буде війна 16 лютого, коли мій колега сказав: «Щось страшне буде». Моє найперше питання: «Що, знову коронавірус?» Я навіть гадки не мала, про що він. А він говорить: «Росія готує війну проти України». Я не повірила.

А 24 лютого вранці моєму чоловікові, що працював на «Новій пошті», зателефонувала керівниця і сказала, що треба негайно вивозити відділення. Ми прокинулися, нічого не зрозуміли. А в нас було дві машини в сім'ї, бо ми працювали в різних районах міста. Я теж поїхала рано-вранці на роботу. Їду і бачу, що стоїть величезний затор. Я скільки років жила в Маріуполі – жодного разу не бачила заторів, навіть не зрозуміла, звідки він узявся. Я починаю їхати й розумію, що це не затор, а черга на заправку. Вона була кілометрова.

Я приїхала на роботу в супермаркет і побачила великий натовп людей. Вони намагалися зняти готівку з банкомата, що стояв у нас на території.

Почався хаос. Мене попросили о восьмій ранку допомогти на касі, тому що касири вже не справлялися. Тоді я зрозуміла, що вже йде війна.

Потім приїхав чоловік і сказав, що до нас додому завезе наших друзів, які жили в Лівобережному районі міста. Я погодилася, тому що це наші друзі: чоловік, його вагітна дружина і чотирирічна донька. Чоловік забрав і свою матір, яка щойно поховала чоловіка. Вона є опікункою двох дітей-сиріт.

Чоловік робив дві ходки: забрав сім'ю друга, матір і хотів забрати ще одну родину, але вони відмовились їхати з лівого берега. Потім ми дізналися, що вони загинули.

Згодом почалися тривоги, обстріли. Я ще до першого березня їздила на роботу, працювала тоді на касі. Після першого числа ми вже зовсім нікуди не виходили.

А шостого березня в наш двір прийшли військові. Вони дали нам їжі. Це було таке щастя! Ми до них кинулися, почали розпитувати, що відбувається, бо в нас уже не було ні світла, ні газу, а зв'язок обірвався другого березня повністю, ми ні з ким не могли зв'язатися. А в нас велика родина: я, чоловік, моя донька, моя племінниця, свекруха з двома дітьми-підлітками – хлопчиком і дівчинкою. Ще знайомі наші, їх також троє, але чекали на четвертого, готувались до поповнення.

А восьме березня ніколи не забути взагалі. Було дуже холодно, ми замерзли. Це була перша ніч, яку ми повністю провели в підвалі. Ми навіть не намагалися вийти, бо були страшні обстріли. У нас ноги ледь не примерзали до цієї цементної підлоги. Усіх маленьких діток ми в одну кімнату разом із вагітною помістили. Поклали їм ковдри, вони спали в шапках, зовсім не роздягалися. Але це були перші тижні. Ще було вдосталь продуктів і запаси води.

Потім ставало щодня все гірше, вода швидкими темпами закінчувалася. Коли падав сніг, його збирали, де тільки можна було знайти.

Їжу я ділила по половині порції, тільки дітям залишала повні порції. Це були найменші дітки, навіть старші їли по половинці тарілки.

Найстрашніше було те, що ми не знали, що коїться. У нас район був такий, що його бомбили вже наприкінці. Тобто ми бачили обстріли. В нашому дворі людей ховали: вісім чоловік вбило одним пострілом. Всюди були вирви були від снарядів, у людей уже й вікон не було, балконів не було, та все-таки це був ще не той жах, із яким ми потім зіткнулися.

Нам повідомили, що з сусіднього будинку люди йдуть у Лівобережний район до себе додому шукати хоч якусь їжу. Це вже були останні дні березня, як то кажуть, ресурси були вичерпані повністю, і люди пішли на свій страх і ризик, хоча розуміли, що там були сильні обстріли. Їх ніхто не бачив, не чув чотири дні, а потім мені сусіди сказали, що вони повернулися. 

Я хутчіш до них, тому що всі наші друзі – з лівого берега. Хотіла дізнатися, що там відбувається, як вони подолали шлях. Ми прийшли, а ці люди стоять, а очі в них скляні. Вони абсолютно тверезі, це не можна було списати на алкогольне запаморочення чи щось подібне. Вони стоять, а очі взагалі не рухаються.

Я питаю: «Що там?» А один із них каже: «Там скелети стоять, а не будинки. Там такі снаряди, що потрапляють на верхній поверх будинку, долітають до середини й розриваються. І жоден підвал у світі не врятує від таких обстрілів».

Це було 23 березня. Я пішла до себе і кажу: «Нам треба їхати. Терміново. Бо запаси закінчуються. Чим ми будемо годувати дітей? Хоч якимось способом, але треба виїжджати. У нас є свої машини у дворі». Я умовно розпхала по вісім людей на машину, включаючи дітей. Ми знали, що всі мости на виїзд із нашого району підірвані. Тобто я розуміла, що нам треба буде їхати до мосту, потім кидати машини і якось там перебиратися, щоб вийти хоч кудись.

23 березня біля нас скинули авіабомбу. Це було таке жахіття! Нас усіх трясло. І це був не одноразовий обстріл. Ми чули жахливі крики людей із двору.

До речі, у дворі того будинку, в якому ми жили в гостях перші два тижні війни, була захована моя машина. На ранок ми з чоловіком побігли до неї, побачили понівечене авто, навіть двері не відчинялися, тому що удар, напевно, припав таким чином, що машина дугою вигнулася. І чоловік сказав: «Кидаємо її, будемо вибиратися так». І ми поспішили в наш двір. У мене ж був розрахунок – вісім чоловік на одне авто, а нас було дванадцять. Я сказала, що ніхто не залишиться.

І ми всі – дванадцять людей і собака – втиснулися в одну машину, тому що кожне життя важливе. Трьома літрами палива ми заправили одне авто і поїхали.

Ми доїхали до мосту, він був зруйнований, але там були перекладини. Якраз почався обстріл із «Градів», але десь далеко. Ми проїхали по цих двох дошках. Проїхали, мабуть, чотири блокпости, на кожному нас зупиняли. Питали, що ми в багажнику перевозимо. Ми казали, що там діти ховаються - вони дивилися. Чоловіків роздягали. В мого чоловіка дуже багато татуювань, та вони не мають якогось суттєвого змісту. Дивилися навіть нігті і, незважаючи на те, що машина повна дітей, перевіряли документи. Потім ми рушили далі на виїзд, на Нікольське. Ми бачили людей, які йшли пішки.

Доїхали до Нікольського, до фільтраційного табору. Потім купили бензин і поїхали в Юр’ївку. Там були наші давні родичі, ми там пробули три дні. Потім почули, що надають зелений коридор, це було 30 березня. Ми доїхали до блокпосту на Мангуші. Перед нами було близько 50 автівок. Проїхали ми його десь о восьмій вечора, було вже темно. Ми не розуміли, як далі нам добиратися хоча б до Бердянська. Звернули просто в поле, щоб переночувати, перепочити.

Ніч була тяжка. Коли ми переночували, поїхали на Бердянськ зранку. Там побачили багато людей, які також намагалися виїхати по зеленому коридору. Але автобусів усе ще не було, ми не бачили жодної автоколони. Я кажу: «Треба їхати хоч кудись, де блокпост, будемо зупинятися й чекати». І ми самостійно поїхали в сторону Запоріжжя. Десь за годину на першому блокпості ми наздогнали колону, там було близько дванадцяти машин. Далі їхали вже в колоні. Не знаю, скільки тих блокпостів проїхали, за скільки часу. Багато людей їхало.

Зараз я з родиною в місті Ірпінь. А позавчора я вирішила, що поїду в Нідерланди. За місяць до мене приїде свекруха з дітьми. У мене стовідсоткова впевненість у тому, що наша країна переможе і почне відновлюватися. Мені треба на ноги ставати. Треба долати всі труднощі. Житло купувати чи щось будувати.

В мене руки опускаються, але не так, що я аж у депресії. Звісно, дуже шкода, що грошей не маю, ходжу в тому одязі, якій мені віддали, у старих кросівках, тому що зараз нам треба просто вижити. Але вірю в краще майбутнє. І це стовідсотково!