У мене є чоловік  і двоє дітей, тринадцяти і сімнадцяти років. Ми - жителі села Воздвижівка Запорізької області. Я працюю вчителем.

Я маю звичку починати ранок із моніторингу соцмереж. 24 лютого у Фейсбуці прочитала про напад росії на Україну. Спочатку не повірила. Потім прочитала новини на інших ресурсах – і стало страшно від усвідомлення того, що це правда. О шостій годині розбудила дітей, але не пустила в школу.

Не лише перший день війни, а й увесь тиждень я була у прострації. Не могла нічого робити. Лише готувала, щоб нагодувати дітей, а самій їсти не хотілося.

Я тоді схудла на три кілограми. Потім зрозуміла, що заради дітей потрібно жити далі й працювати.

Наше село не окуповане, але знаходиться у прифронтовій зоні. У Гуляйполі, що за двадцять кілометрів від нас, йдуть активні бойові дії. У наше село двічі прилітали ракети. У Воздвижівці немає світла, води й газу, тому я з дітьми виїхала в Запоріжжя. Чоловік залишився доглядати бабусю. Їй 82 роки.

Я маю родичів з росії. Майже місяць не могла спілкуватися з ними. А потім зі мною зв’язалася тітка. Вона розуміє мене і підтримує. Я збагнула, що не хочу втрачати рідних через війну, тому продовжую спілкуватися з нею.

Я вірю в наших бійців, щодня молюся за них. Все буде добре, Україна переможе.