У перший день війни у мене не було паніки. Я не виїжджала, постійно сиділа в підвалі з сусідами. До нас прибігали люди з будинків, що палають, тож в цілому у підвалі було майже триста людей. Їжу ми готували на вулиці, ліками ділились, бо часто потрібна була екстрена допомога пораненим.
Найбільше мене шокувало, коли у наш будинок прилетіла ракета. У підвалі дихати було нічим від пилу та пороху.
Дев’ятнадцятого березня я з родиною виїхала з міста зі знайомими. Зараз живу в Дніпрі, але дуже хочу повернутись додому. Розумію, що місто змінилось, але по-іншому не можу.
