Сім’я Сенченко до останнього не хотіла залишати рідне місто. Та останній прильот по їхньому будинку врешті змусив подружжя виїхати в обласний центр.  

Ми проживали в Оріхові до тринадцятого травня цього року. Потім у наш будинок влучив снаряд, тепер ми живемо у Запоріжжі у дітей.

У перший день війни я ще спала. Чоловік зайшов о шостій годині ранку в спальню і сказав, що почалася війна. Я була шокована, хоча ми й чекали, що таке буде. Ми щодня дивилися новини.

Я одразу пішла до магазину купувати крупи та сіль. Отаким запам’ятався цей день. Було дуже страшно.

Потім у нас в Оріхові усе розбомбили. Не було світла десь два тижні. Ми не знали новин, зв’язку не було. Коли наші хлопці відновили світло й підключили інтернет, ми почали відслідковувати події.

У мене були свої запаси, була консервація. Перед цим купила макарони, крупи. Був газ, нам було на чому готувати. Ми залишались вдома. Та коли прилетіло в наш будинок – тоді вже не стало ні світла, ні газу, ні води. Зараз там теж нічого немає.

Коли прилетів снаряд, ми були в будинку. У нас одну частину дому повністю знесло, саме туди влучив снаряд – у ту кімнату, де я спала. Я буквально за п’ять хвилин до цього вийшла, коли почула, що почали бомбити. Рознесло нам ванну, коридор, дім залишився без даху.

Ми були в будинку, потім вибиралися з нього. Це було тринадцятого травня о другій годині ночі. Дякувати Богу, що завжди був із собою ліхтарик: ми підсвічували собі дорогу, щоб вийти.

Тільки вибралися – і вдруге прилетів снаряд. Ми спустилися в погріб і сиділи там до ранку. Потім зібралися й після обіду поїхали в Запоріжжя до дітей. Я подзвонила хлопцям на машинах, вони погодилися нас відвезти. Нормально виїхали. Стріляли не цілий день, інколи було й тихо. Виїхали доволі швидко, тепер тут живемо й сильно нервуємо щоразу, коли починається обстріл.

Ми раз на місяць додому їздимо, бо там все наше, душа болить. Дах затягнули брезентом і щоразу їздимо його лагодити. Усього шкода, усе життя наживали, а на старість залишилися без нічого.

Я сподіваюся, що до літа війна закінчиться. Так уже хочеться додому їхати, щось робити! На початку війни знайомі та сусіди питали в мене, скільки, на мою думку, ще буде війна тривати. Я їм сказала, що швидко не закінчиться. Будемо потім усе відновлювати. Якби були Перемога та мир – більше нічого не треба.