Стріла Єлизавета, 16 років, студентка 1-го кусру Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців м. Кривого Рогу Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Міщук Альона Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого Росія вторглася в Україну. Напад розпочався о четвертій годині ранку, вони назвали це спецоперацією. Але ми, українці, знаємо, що насправді це був воєнний напад та продовження російсько-української війни, яку вони почали ще в дві тисячі чотирнадцятому році та намагалися заперечувати це.

У перший день вторгнення російська армія перейшла адміністративний кордон Херсонської області зі сторони анексованого Криму та розпочала окупацію і у нас. На початку березня Збройні сили України втратили контроль над містом Херсон, після чого російські війська окупували майже всю територію Херсонщини. За допомогою місцевих колаборантів вони створили окупаційні адміністрації, викрадали політиків та активістів, вчиняли вбивства та катування мешканців. Вони мріяли, щоб їх зустрічали з квітами, що їм будуть радіти (так тепер вони там розповідають), але не дивлячись на тиск окупантів, місцеві жителі у найбільших містах Херсонщини виходили на мирні мітинги. Українці ставали на коліна та благали російських солдат йти додому, казали, що їм тут не раді. Але окупанти продовжували знущатися над мешканцями Херсонщини. У селах вони захоплювали хати, крали пральні машини, мікрохвильові печі, відбирали автівки і продовжували знущатися та катувати наших людей.

Тому мої батьки вирішили на початку березня покинути хату, все майно у ній, і виїхати до міста Кривий Ріг. Ще тоді можливо було виїхати, трохи пізніше окупанти розстрілювали усі автоколони, які мали спробу покинути цей регіон. Окупанти не дивилися навіть на те, що на машинах були білі стрічки та таблички «Діти». Вони знищували все та всіх, захоплювали машини та відбирали речі та їжу.

Зараз ми живемо у місті Кривий Ріг, орендуємо житло. Дякуємо адміністрації міста і фондам, які нам допомагають продуктами та речами першої необхідності. Але на окупованій Херсонщині у нас залишилися друзі та рідні, які не встигли виїхати і ми не можемо їм нічим допомогти. В них відключений мобільний зв’язок та інтернет, не працюють банківські картки. Але наша родина впевнена, що все незабаром закінчиться. Україна переможе! Вона вже перемогла!. Це визнав весь світ. А Росія – країна-агресор та терорист. Усі злочини, які вчинила ця країна не залишаться без покарання. Вони дадуть відповідь за смерті невинних дітей, за руйнування, за сльози, які принесли у кожну українську родину.

За всю історію свого існування ця країна не дала людству нічого окрім болю та горя. Я вважаю, що така країна не має право на існування. Слава Україні!