Ми з чоловіком проживали в Оріхові, біля нас жила менша донька. Старша жила в Запоріжжі. В кінці лютого – на початку березня нас почали обстрілювати, і ми виїхали. 

24 лютого донька зателефонувала десь о шостій ранку і спитала: «Мамо, ти чула?» Кажу: «Що?» А вона каже: «Війна!» Мені не вірилося, що таке може бути.

Діти десь тиждень з нами прожили, ночували в підвалі. Потім вони не витримали і виїхали у Львів, а ми там були ще до 8 квітня. Не було світла, газу. Їсти готували на багатті. І ми з чоловіком виїхали у Запоріжжя.

Було вже неможливо терпіти такі сильні обстріли. Доньці розбили дім.

Найважче було покинути все нажите: все, що у нас було, і виїхати. Все життя ми працювали, старалися. А у нас все за одну мить відняли.

Тепер діти в одному місці, ми - в іншому. Не бачимо онуків. Це дуже важко.

Ми виїхали своєю машиною: взяли, що могли, і поїхали. Пройшли багато блокпостів, але, дякувати Богу, доїхали живі і здорові. Зупинились у Запоріжжі, бо ми з чоловіком не захотіли далеко виїжджати. Тут багато наших знайомих і з нашого міста теж багато людей, тому тут і вирішили залишитися.

Дуже хочемо додому. Хочемо, щоб швидше все закінчилося, і повернутися. Побачити дітей, онуків - щоб і вони повернулися. Мені дуже важко, що поруч їх немає.