Я мешкаю в місті Слов'янськ. В мене невелика сім'я: одна дочка і одна внучка.

Зранку я йшла на робочий автобус, мені подзвонила донька і сказала: «Мамо, де ти йдеш?» - «На роботу». А вона мені каже: «Яка робота? почалася війна!» Оце був такий перший день.

Я працювала до червня, поки не розбили нашу птахофабрику. Нам давали заробітну плату, в магазинах все було в Слов'янську, можна купити було їжу, була вода, було світло, був газ. Моя сім'я не мала скрутнощів, не голодувала.

Шокувало, що ця росія, яку ми вважали «старшим братом», прийшла до нас і стала нас вбивати. Мені 69 років, я була і піонеркою, і комсомолкою, і комуністкою. 

Нас вчили, що росія - це брати, це мирна нація. І оці «брати» знищили наше житло, всі наші школи, наші садочки. Це неможливо пережити! 

Один снаряд упав з однієї сторони восьмої школи, а інший - з другої. Це було о дванадцятій ночі, і у нас випадали вікна в домі, а ми не знали, що ж це трапилося. А взагалі страшно, коли фабрику обстріляли і яйцесклад. Там стільки яєць пропало, стільки курей загинуло - це взагалі щось страшне.

Звичайно, приємно, що гуманітарну допомогу надають у першій школі людям. В такий холодний час дають гарячі обіди в школі, дають гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахмєтова – це  вражає. Але дуже багато людей голодних і дітей.

Важко говорити, бо діти всі роз'їхались. І дуже  багато старих людей, у яких діти виїхали, і вони тепер думають, хто їх буде ховати, якщо з ними щось трапиться. 

Мріємо, щоб діти повернулися додому, а все решту ми зробимо. І перемоги нам.