Я проживала в Маріуполі. Пам'ятаю, як 24 лютого зранку мені вихователька з садочка сказала; «В групі написали, що йти в садок не треба». А я набрала керівницю і спитала, що трапилося. Вона відповіла, що війна почалася. Я не можу згадувати - це дуже важко. У нас все забрали, багато родичів загинули.

У нас було з їжі тільки те, що залишалося, а так - нічого не працювало. Ділилися з сусідами. У мене дітки були: три роки, дев’ять і вісімнадцять.

Коли почали в будинок попадати снаряди, ми самі пішли на край міста. Там волонтер нас підібрав, і ми поїхали в Мангуш, потім - на Запоріжжя. Звідти - у Львів і далі, зараз ми в Яремчі живемо.

Нам допомагав Фонд «Карітас». Ми проживаємо тут безкоштовно, я за кордон не хочу. Знайшла роботу, працюю. 

В Маріуполі померли мої мама з татом і мій цивільний чоловік зі своєю мамою. Я залишилася з трьома дітьми сама. 

Ми тут вже починаємо адаптуватися, але війна все одно впливає на нас. Найприємніше - коли ти лягаєш спати і не чуєш звуки вибухів. 

Я б хотіла, щоб Маріуполь звільнили, і повернутися додому. Зараз уже все більш-менш: робота є, житло скоро буде. Переїдемо і почнемо все з початку.